Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Уже маючи розігріту публіку в особі студентів університетів, нові зіркові теоретики, як-от Лакан і Дерріда, підняли примхи й парадокси мови до рівня повноцінних філософій — нескінченно гнучких інструментів для текстуальних і політичних тлумачень. У закладах на кшталт Центру сучасних культурних студій у Бірмінгемському університеті нові теоретичні підходи поступово змішалися зі старими. Марксизм звільнили від обтяжливого рудиментарного зв’язку з економічними категоріями й політичними інститутами та перетворили на різновид культурної критики. Те, що революційний пролетаріат чомусь не бажав боротися з капіталістичною буржуазією, уже нікому не заважало. Як зауважував у 1976 році провідний тогочасний британський культуролог Стюарт Голл, «на зміну тезі про “зникнення класу як такого” прийшло набагато складніше та більш диференційоване усвідомлення того, як різноманітні класові угруповання й прошарки обирають різні варіанти та моделі поведінки з огляду на визначальні соціально-економічні обставини».
У пізніші роки Голл і сам визнавав, що його Центр «на той момент приділяв занадто велику увагу цим складним теоретичним питанням». Але насправді така самозакохана туманність дуже відповідала духові часу, а її відірваність від щоденної реальності несвідомо вказувала на виснаження інтелектуальної традиції. Ба більше, це в жодному разі не було єдиною ознакою тогочасного культурного вичерпання. Навіть французький кінематограф, який у 1960-х випромінював оригінальність, занепав до стану сором’язливої артистичності. У 1974 році Жак Ріветт, дотепний та оригінальний режисер таких стрічок, як «Париж належить нам» (1960) і «Черниця» (1966), зняв кінофільм «Селін та Жулі зовсім забрехалися». Безсюжетна 193-хвилинна стрічка, яка була (ненавмисною) стилізованою пародією на французьку «нову хвилю», поставила крапку в тій епосі. Мистецькі мудрування почали заступати мистецтво.
Якщо одним напрямком у спадщині шістдесятих була претензія на високу культуру, то іншим його заповітним віддзеркаленням — тверда броня свідомого цинізму. На зміну порівняній невинності рок-н-ролу з’являлися попгурти, які знали, як працювати із засобами масової інформації, і робили музику, що була насмішкуватим привласненням та дешевою пародією стилю, який створили їхні попередники. Подібно до бульварних романів і таблоїдів, які користалися з масової грамотності заради комерційної вигоди, «панк»-рок, що виник у сімдесятих, наживався на ринку попмузики. Подаючи себе як «альтернативну музику», насправді він паразитував на традиційній культурі, часто звертаючись до образів насильства та радикальної мови із корисливою метою.
Відверто політизовані тексти пісень панк-рок гуртів, найкращим прикладом яких є хіт Sex Pistols «Anarchy in the UK» 1976 року, відповідали тогочасним депресивним настроям. Але політика панк-гуртів була такою ж пласкою, як і їхня музика, що часто обмежувалася трьома акордами, монотонним ритмом і досягала ефекту лише завдяки гучності. Як і Фракція Червоної армії, Sex Pistols та інші панк-рок гурти прагнули насамперед шокувати. Навіть їхній визивний зовнішній вигляд і манера подавалися з іронією та певним глумом: «Пам’ятаєте шістдесяті? — ніби запитували вони. — Що ж, подобається вам чи ні, ми — те, що від них лишилося». Тепер музична революція полягала в гнівних піснях, які ганили «гегемонію», а за їхнім фальшивим політичним змістом ховалося дедалі більше спустошення музичної форми[357].
Попри фальш політики й музики панків, цинізм їхнього покоління був справжнім і дійсно відчутним. Вони були озлобленими та здебільшого безталанними радикальними представниками дедалі більшого кола тих, хто відчував неповагу — до минулого, до авторитету, до публічних осіб і державних справ. Ця наруга над помпезністю і традиційністю у своєму більш дотепному прояві втілилася в плеяді розчарованих молодих британських політичних сатириків, які з’явилися майже за двадцять років до того, зокрема у вигляді театрального огляду Beyond the Fringe; передачі BBC That Was the Week That Was, яка йшла пізно вночі, та щотижневика Private Eye.
357
Західноєвропейський панк в останні роки комуністичної Східної Європи залишив після себе особливо бридке враження, коли в ньому запанували нігілістичні андерграундні гурти, що цинічно наживалися на спадщині політичного та музичного дисидентства заради власної вигоди. Spions, угорський панк-гурт 1980-х, записав трек «Анна Франк» — гидкий мікс порнографії та політичної некоректності: «Швиденько зґвалтую тебе, перш ніж вони прийдуть і заберуть тебе, Анно Франк! Покохайся зі мною! Анно Франк! Плач, паскудо! Анно Франк! Інакше я тебе здам! Анно Франк, хлопці чекають на тебе».