Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Я привласнюю одну із торбин, що належать чоловікам, витрусивши звідти різний паперовий непотріб, а замість того напихаю її харчами та монетами і лиш на долю секунди завмираю, зрозумівши, що я роблю. Атож, я справжня грабіжниця! Я без вагань долаю почуття вини, позаяк якби вони повелися зі мною більш достойно, я б і не помислила їх обкрадати. Виходячи з цього, мене більше турбує моє виживання, аніж їхнє, тож упевнююсь, що моя фляга повна-повнісінька води з бочки.
Коли сідаю у свій човник, готова веслувати до берега, чоловіки вчувають, що я забираюся геть і заходяться протестувати приглушеними вересками. Я не зважаю — рано чи пізно хтось таки прийде їм на виручку (надіюся, якомога пізніше, якраз коли вітер віднесе їх у далечінь), — і зосереджуюся на тому, щоб дістатися суходолу.
Хоч він і найменший — Четвертий Острів — але, на мою думку, найпривабливіший з-поміж Східних Островів. Це Квітучий Острів.
З книжок я дізналася про тутешні тихі луги, де розкинулося море квітів усіх мислимих барв, а люди начебто такі ж тихі-мирні, як і природа навкруги. Ще я вичитала, що тут на узвишші є рослина, відома як вінець дня. Коли сонце сідає за обрій, вітровіння крізь її брунатно-червоні паростки звучить, як журлива музика. Кажуть, уквітчані ліси буяють увесь рік. Пелюстки попелоцвіту, мов смола, дивовижно контрастують із сяючою помаранчевою барвою сонцецвіту, і обидва ніжно доповнюються блідо-рожевим, рожево-ліловим та білим солодоцвітом. Як тільки опадають старіші пелюстки, щоби впустити у цей світ нові, земля перетворюється на яскравий гобелен, що пахне, мов найсолодша амбра. Але мене в першу чергу цікавлять поля, всіяні чорнильним дзвіночком — це квітка, що змінює свою барву від блідо-зеленого до темно-синього, залежно від того, під яким кутом падає світло. А коли дме вітер, дзвіночок вкривається брижами, ніби океан, тому багатьом на перший погляд видається, що перед ними — справжнісінька вода.
Мій батько пришвартувався тут лише раз — поповнити провіант — і після цього більше й не потикався. Тут немає незлічимих багатств, які можна вирвати із надр землі, лише безкінечні пагорби та невимовна краса. Батько і не подумав би шукати притулку в бідному селищі, де навіть нема чого поцупити, тому я сподіваюся, що ці його упередження витіснять будь-яку підозру щодо мого поривання до таких місцин. Якщо складеться саме так, я таки зможу щезнути, опинитися подалі від його мстивих очей і розпочати нове життя — без кровопролиття та насильства.
Як і Ґрейс, я тягну човен по пляжу трохи вище, заховавши його за високими піщаними наносами, а тоді повертаюся назад, щоби пригладити ріллю від кіля. Теплий вітерець гладить моє волосся, і я завмираю, нахиливши голову і віддавшись його доторкам. Раптово охоплює дивне бажання знову спустити човен на воду і — вперед, на захід. Там батько і не подумає мене шукати. Цей поштовх настільки сильний, що я пройшла не менше як півшляху назад до човна, аж поки отямилася. Навіть за звичних обставин подорож небезпечними та забороненими водами — ідея далеко не з найкращих; в моєму випадку — це вірна смерть. Тому я стишую голос, що нашіптує мені цю ідею і рушаю якомога дальше, вглиб материка.
У першому поселенні ані живої душі, не видно навіть приблудних собак, що рискають на вулицях, і мені стає якось не по собі. Селище таке ж самотнє, як і дорога, що привела мене сюди. Плющ пообплітав скелети облицьованих будівель, з’єднавши їх між собою. Але я шкірою відчуваю, що за мною спостерігають. Десь у тіні, за закритими дверима, хтось відслідковує кожнісінький мій рух. Я надто пізно усвідомлюю, наскільки відкрита для нападу. Якщо мій батько заверне сюди мене шукати, йому достатньо буде запитати в людей, і ті одразу ж вкажуть на мене.
Раптом хтось ззаду сильно хапає мене за зап’ястя. Від несподіванки мені перехоплює дух, і я боюся найгіршого. Та коли розвертаюсь, опиняюся віч-на-віч зі старенькою жінкою. Її волоссям немовби пройшовся ураган, обличчя спотворене чиряками, а з рота смердить так, що все живе довкола мре.
— Ви шукаєте мене, люба пані? — промовляє вона, і від її дихання в мене сльозяться очі.