Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
— Моя дитино, — батько починає, а в мене від очікування того, що має відбутися, спиною пробігають тисячі мурашок, — прийшов найважливіший день! Сьогодні ми не тільки вітаємо твоє народження. Настав час твоєї Ініціації!
Моя Ініціація… Я і не підозрювала, що вона сьогодні; правду кажучи, я взагалі зневірилася, що це коли-небудь станеться. Як же довго я боялася цієї миті, а тепер залишається лише одне: зустрітися з нею віч-на-віч.
— Що я мушу зробити? — я силкуюся промовляти слова офіційним тоном, суголосним цій події, але, кажучи відверто, це вартує мені титанічних зусиль.
Батько прямує до мене і перед тим, як вкласти пістоль — його персональний пістоль — у мою долоню, на хвильку затримує мою руку.
— Убий його! — він жестом вказує на бранця, який стоїть на колінах.
До горла у мене підступає гіркота:
— Який злочин він скоїв?
— Ніякого, — батько знизує плечима.
Благаю, тільки не це. Хіба моя Ініціація — лише холоднокровна страта? Повинно бути щось іще!
Я пильно дивлюся на батька й він, врешті, зустрічається зі мною поглядом. Паніка зростає, я глипаю на Ґрейс — її лице мов камінь, і тільки очі видають хвилювання. Напруга в цих стінах хоч ножем ріж, і мені цікаво, чи решта, окрім мого батька, ще не забули, як дихати.
— Ти хочеш, щоб я його прикінчила? Неозброєну людину? Невинуватого? — вперше в моєму голосі чується огида до батькових наказів, і на його обличчі спалахує невдоволення.
— Так!
Кімната йде обертом перед очима, тож я стуляю повіки, аби тільки не впасти. Ось вона! Настала мить, що мов зоря, вела мене все життя! Нема куди тікати, не залишається вибору — час пройти батькове випробування і зайняти місце поряд із ним. Або це — або смерть.
У голові кришталем дзвенить думка: я не можу цього зробити — і я не зроблю цього. Моя рука все ще притиснута до тіла, пістоль спрямовано вниз, у підлогу. Я відмовляюся перетворитися на монстра.
Коли наші погляди стрічаються, з нього аж пре зневагою:
— Прикінчи його!
Хоч я уявляю наслідки свого бунту, проте яке ж це полегшення — настояти на своєму:
— Ні!
За один крок батько опиняється коло мене і так лупить кулаком в щелепу, що я падаю, зронивши зброю. Звівшись наді мною, він знову наказує мені перетворитися на ката і погрожує розправою, якщо не піддамся. Удари сипляться на мене, мов град. Усвідомлення, що батько виконає свою погрозу, зовсім не радує, біль сильнішає, але я тільки щулюся. Бо який ще маю вибір, крім зносити побиття, закриваючи руками обличчя, та гадати, як довго все це триватиме, коли скінчитися і чи скінчиться взагалі.
Постріл розриває повітря. Батько застигає на місці, а всі дивляться спершу на в’язня, що звалився на землю, а потім на Бронна, що стоїть над ним. Його пістоль досі димиться. Поки вся кімната відходить від шоку, Бронн перехоплює мій погляд — і мене теж ніби громом вражає. Побачивши засторогу в його очах, я роблю те, що давно вже мала зробити — тікаю.
VIII
Я мчуся до лісу і, незважаючи на побиття, зберігаю ясний розум, бо від цього залежить моє життя. Стрімголов насувається ніч. Натрапивши на стежку, якою ми з Ґрейс прийшли сюди, я зникаю поміж дерев. Гілля безперестанку б’є мене по обличчю, але мені байдуже. Справжня небезпека вже позаду.
Ще до того, як рідшають дерева, чую заспокійливий плескіт води, берег освітлюють лише зорі. У моєму шалено заплутаному волоссі застрягли сухі гілки та листя, обличчя немилосердно подряпане, я важко дихаю.
Вгамовуючи паніку, що так і хоче мене поглинути, миттю знаходжу, де Ґрейс заховала човен і щосили штовхаю його по пляжу, прямісінько у воду. Тепер швидко на весла — коли ж кляті ноги припинять тремтіти — і відгрібаю.
Мене беруть дрижаки як не від холоду, то від страху, а швидше — від усього цього вкупі. Як би не було, вороття вже немає.
Я кинула виклик моєму батькові. На очах у його людей.
Під час своєї Ініціації.
Він цього не забуде і не пробачить. А Бронн… Як же йому спало на думку застрелити в’язня? Мій батько просто озвіріє. Як він покарає Бронна? І чому після всього, що між нами сталося, Бронн ризикнув мені допомогти? Чи не сплановано мою поразку заздалегідь — щоб довести мою слабкість? Невже він був частиною плану?
Щомиті пульсація у щелепі нагадує про батьків кулак. Око вже встигло набрякнути, і лікувальна мазь не завадила б. Натомість за пазухою лише два кинджали та компас від Ґрейс, а я похитуюся десь посеред океану, від якого в мене аж жижки трусяться, одна-однісінька і рахую, скільки козирів у мене на руках. Якщо Ґрейс розкаже про наш причал, мене одразу вистежать. І навіть якщо вона триматиме язика за зубами, «Діва» рано чи пізно мене наздожене, якщо вчасно не знайти собі сховище.