Острови шторму та смутку. Гадюка

— Ось, майже прийшли! — каже Йорен. І тоді я помічаю розміщений у самому серці природи — поруч дзюркоче потічок — найгарніший будиночок з усіх, які я колись знала.

Усередині пахне свіжоспеченим хлібом, і я на радощах ледь не підстрибую.

— Кларо! У нас гостя!

Йорен підбадьорює мене усмішкою. Та коли з’являється його дружина, на її обличчі не видно особливої втіхи.

— Це ти, Йорене? — її голос тремтить.

— Натрапив на неї на верхньому полі. Дідько, мало не підстрелив.

— Перепрошую за моє безцеремонне вторгнення! — кажу я, сподіваючись якось її заспокоїти. — Я Мерріан.

— Ти одна з тих розбійників? — Клара впирає руки в боки й видно, що вона дуже сердита. — Прийшла вкрасти в нас ті крихти, що залишилися?

— В жодному разі! Стривайте, невже тут є злодії?

Для таких, як мій батько, Четвертий — аніскілечки не ласий шматок. Що їм тут грабувати?! Назбирати хіба гарненький букет квітів.

Клара та Йорен перезираються.

— Гадаю, час вечеряти! — промовляє Йорен. — На повний шлунок балакається краще!

Клара досі вагається. Вона зупиняє погляд на моєму обпеченому зап’ясті і невдоволено киває.

— Прошу до столу! — підкреслено сухо каже вона. — Томасе, вечеря готова!

Йорен проводить мене через кухню, і коли я вже присаджуюсь за велетенський стіл, повз мене прошмигує мале хлоп’я. Опускаю погляд — і стрічаю пару величезних карих очей, які втупилися в мене з-під рудої, як у мами, кучми волосся. Судячи з його зросту, прикидаю, що він бачив не більше семи зим.

— Хто ти? — у запитанні аніскілечки злості, лише дитяча цікавість.

Я всміхаюся:

— Мене звати Мерріан. А ти Томас?

Його очі розширилися, ніби я — справжня чародійка.

— Ти знаєш, як мене звати?

— Боже ж ти мій! Дівчина просто почула, як я тебе кликала! — вигукує Клара, лагідно направляючи свого сина до його місця і подалі від мене. — Нічого надзвичайного!

Але Томас не зважає на її слова. Скидається на те, що я здобула собі маленького друга на все життя.

Не скажу, щоб стіл гнувся від наїдків, та я в житті не куштувала такої смакоти. Поряд зі свіжим хлібом стоять овочі прямісінько з городу, підсмажені до солодкавості та хрусткості, а поряд — миска картопляного пюре. Голод, про який я і не здогадувалася, завиває у мені, мов дикий звір, однак змушую себе заспокоїтись і брати їжу маленькими порціями, навіть меншими, ніж зазвичай. Клара не спускає з мене свого орлиного ока. Здогадуюся, що в неї з Йореном море запитань до мене і вони чекають не дочекаються, поки син вийде з-за столу.

Коли тарілки спорожніли, а стола прибрали, Йорен пропонує Томасу погратися надворі.

— А можна Мерріан піде зі мною?

Йорен цілує сина в чоло:

— Трішки згодом. Спершу ми з мамою хочемо з нею побалакати.

Томас співчутливо дивиться на мене:

— Не хвилюйся! Я постійно потрапляю у халепи, проте вони мене все ще люблять.