Острови шторму та смутку. Гадюка

— Ні, дякую! — я белькочу, намагаючись відсторонитися, проте її потиск ніби залізний.

— Старенька Тетті чекала на тебе! Мікстури, хіба ні? Ти шукаєш ліки? У мене їх сила-силенна, — вона облизує свої губи, ніби запрошує мене.

Роками я придушувала свої емоції, і цей навик себе виправдав. Хоч мене аж розпирає від цікавості, як вона дізналася про мою пристрасть до лікування, я залишаюся незворушною.

— Я не збираюся нічого купувати!

Старенька Тетті простягає свою скручену руку і торкається моєї щоки.

— В тобі клубочиться не тільки магія, — тягне вона, — Змія.

Вона регоче із моєї враз поблідлої шкіри, а в моїх жилах стигне кров. Страх, мов барабанний дріб, заглушує всі думки — і я вириваюся з її лещат. Як вона могла це знати? Ніщо в моїй зовнішності не виказує приналежність до Гадюки. Тікаючи від неї швидким кроком, я затуляю вуха, аби лише не чути її сміху і волію опинитися за кілометри звідси. Мене не покидає дивне відчуття, що в її присутності мої секрети більше не належать мені, тож я дбайливо притуляю їх до грудей. Якщо моє завдання — вижити, вони повинні хоронитися глибоко в мені. До самого скону!

Вийшовши із селища, я звертаю на стежину і прямую більш мальовничим шляхом прямісінько до центру Острова. Хоч і гадки не маю, де я, проте на душі значно веселіше і спокійніше. Втім одне дуже дивує — куди в цій місцині поділося життя? Що могло так налякати людей, коли навіть удень всі ховаються по домівках? Серед оцих чарівливих краєвидів людина просто не може не випромінювати спокій, таке тут свіже повітря і тепле сонечко. І хоча у моїх скронях досі відлунює страх, я вважаю, що у світі, де немає Гадюки, свобода смакує саме так.