Острови шторму та смутку. Гадюка

Довіку ховатися у печерах Третього Острова я не збираюся, і якщо погоні справді немає, чого б не ризикнути вийти у відкрите море? Не така це вже й погана ідея, усю ніч вона крутилась у моїй голові.

До самого ранку я не стулила очей, а через голод і спрагу в голові запаморочилося. Сонце ледь зійшло, а вже так пекельно пече; на моєму чолі виступили горошинки поту і блищать, мов діаманти. Мене мучить спрага, і я ледь утримуюся, щоб не випити морської води — знаю, ЩО З ТОГО не вийде нічого доброго. На долонях здулися мозолі, із кожним помахом дерев’яних весел їхня шершава поверхня обдирає шкіру, а губи потріскалися від зневоднення.

Декілька годин потому дозволяю собі трішки перепочити і по черзі занурюю руки у воду, щоб сіль полікувала пошкоджену шкіру, бо кращого способу наразі не бачу. Там внизу причаїлися розмаїті створіння, для яких мої закривавлені пальці — виняткові ласощі. Та я не встигаю вилаяти себе за легковажність, коли раптом помічаю корабель на горизонті.

Моя перша реакція — паніка, проте секунду потому сварю себе за дитячість. Судно, що курсує в моєму напрямку — невеличкий двощогловий вітрильник з одним лише піднятим вітрилом, і це точно не «Діва». Дуже ймовірно, що це торговці, тож я більш ніж певна, що на борту в них знайдеться провізія. Мені цього вистачає, щоб прийняти рішення. Навряд чи я виживу в таку спеку, якщо і далі дрейфуватиму, тому просто змушена потрапити на те судно.

Я зриваюсь на ноги і, незважаючи на хитавицю, гарячково махаю руками, щоб привернути увагу. За якусь мить суденце змінює курс і швидко прямує до мене. На душі тривожно, і тільки кинджали дають мені бодай крихту розради. Я змикаю повіки і міркую: якщо вони виявляться недоброзичливими і відмовляться підвезти, доведеться захопити їхнє судно.

Як тільки воно пристає до мого човника, мені одразу стає зрозуміло, що це за люди. На борту троє літніх на вигляд чоловіків — їхня шкіра обвітрилась і провисає на кістяках. Без сумніву, життя їх зовсім не щадило, однак тільки-но побачивши мене, вони одразу пожвавішали — так само Клів, бува, спалахував, коли його погляд довше затримувався на моїх грудях.

Ніщо не дається просто так.

Їхні наміри ясні, як день, тож я знаю, що маю зробити, хоч ця перспектива мене зовсім не тішить.

— Доброго ранку, юна леді! — вигукує один з них, бородань. — Потребуєте допомоги?

— Так! — я відповідаю і помічаю, що вони розглядають мене як легку здобич. — А ви, бува, не прямуєте до Четвертого?

— На жаль, ні, — відповідає Бородань, обмацуючи мене масним поглядом, — але гадаю, ви б могли нас гарно попросити!