Острови шторму та смутку. Гадюка

Йорен вірить, що на землях Острова збереглися останні сліди давньої магії, і свій багатий урожай він завдячує саме їй. Коли я підштовхую його розповісти більше, він продовжує:

— Лише дурні це заперечують. Магія живе в корінні дерев, у квіткових барвах. Природа — це суцільна магія, Мерріан! Навіть алхіміки без неї не обходяться, — він нахиляється, запускаючи пальці в ґрунт, а потім кладе теплий шматок землі мені в долоню. — Люди кажуть, що старовинна магія розчинилася, мов дим, але я вважаю, що то її погано шукають!

Стискаючи землю в руці, я ніби відчуваю відгомін магії і чую — у повітрі вирують невимовні секрети, які чекають, щоб їх розгадали.

І я готова цим зайнятися.

Томас — чудовий, дивовижний Томас — допомагає нам під час роботи, розважаючи мене історіями про тваринок, яких він зміг порятувати. У нього серце цілителя — рветься вправляти поламані ноги і лікувати хвороби, дарма що це захоплення не надто тішить батьків. В більшості випадків те, що Томас приносить додому, аби полікувати, їм хочеться засмажити та з’їсти.

До стосунків між Йореном та Томасом я звикла не одразу. Одного ранку, коли сонце немилосердно пекло, а робота кипіла, Йорен попросив Томаса принести води, і той слухняно побіг додому, щоб повернутися з повним глеком. Він уже підбігав до батька, радіючи, що виконав важливу місію, коли перечепився і упав долу, вихлюпнувши увесь глечик на землю.

Моє серце аж підстрибнуло від страху — що воно зараз буде? Малого відшмагають ременем чи покарання виявиться ще гіршим? Бо я знаю, як би зреагував на таке мій батько.

Йорен рвучко підхопився, але без злості. За лічені секунди він опинився біля сина, допомагаючи піднятися та обтрушуючи його коліна.

— Сильно вдарився? Ти ж мало не проломив землю! — його голос звучав лагідно, а за жартом ховалась турбота.

Томас посміхнувся.

— Все добре, тату! Пробач за воду!

Йорен поклав руку на синове плече і міцно його стиснув, а я стояла ніби вкопана і дивилася, як вони сміються.

Мій батько змусив би мене стати на коліна й, обіпершись руками, лакати розлиту воду із землі, як собака.

Я завжди знала тільки одну сім’ю, і мені на думку не спадало, що можна жити якось інакше — тож теплі стосунки між батьком і сином не перестають мене вражати. Ба більше, Йоренова доброта торкається й мене: за помилку тут не карають, а навчають. Коли спіткає невдача, мені простягають руку допомоги та підбадьорюють. Йорен так тісно залучив мене до справ своєї сім'ї, що я уже почуваюся її частиною.

Навіть Клара потроху теплішає до мене. Знаю, вона ніколи не визнає цього, однак їй не під силу приховати ніжність в очах, коли вона звертається до мене, чи (навіть частіше) лає. Цікаво — от якби вона була моєю мамою, яким було б моє життя?