Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Саме таку місцину я вимальовувала у своїй уяві, навіть ще красивішу. І тиху. Тут так тихо, що кожен крок схожий на тисячу мініатюрних вибухів під моїми стопами. Тут не співають птахи, це дуже незвично, і навіть якщо для якихось тваринок ця місцевість — домівка, їх не видно і не чутно. Однак я не боюся цього безмежного спокою, і хоч досі була напружена, тепер мені дихається легше і думки проясніли.
Ми йдемо вже півгодини, коли Ґрейс зупиняється і стягує з пліч свою сумку:
— О! Чудово! Ну як, готова до двобою?
— Тільки якщо ти готова програти.
Вона усміхається.
— Домовились! Тільки спершу тобі доведеться мене знайти.
Вона відступає вбік — і її вже нема. Бо серед чорних дерев чорний одяг Змії — найкращий камуфляж.
Адреналін у моїх жилах зчиняє бурю, — ідеальне співвідношення страху та збудження, і я обережно розпочинаю пошуки. Я не хочу сполохати Ґрейс, тож крадуся навшпиньках, але через декілька секунд з-за дерева вигулькує рука і поцілює мене точно в сонячне сплетіння. Ледь перевівши дух, я відступаю, але встигаю розвернутися, щоб уникнути чергової атаки. Ґрейс знову нападає, копнувши ногою у висоту, але я вже напоготові — перехоплюю її стопу і відштовхую убік. Тепер Ґрейс втрачає рівновагу, тож я поспішаю цим скористатися — лупцюю її кулаками, а вона відбивається, як може.
Саме цього мені й бракувало. Ми обидві радіємо нагоді провести час просто неба, де можна вдосталь потренувати кінцівки та розум, прийняти виклик і битися до перемоги. Ось уже вся моя спина мокра від поту, але Ґрейс наче заворожена, і як пробитися крізь її захист?
— У чому річ? — дражниться вона. — 3 віком ти мов та черепаха!
— Просто не хочу наробити тобі біди!
— Я відіб’ю кожнісінький твій напад!
— Ти сама напросилася!
Підстрибнувши, я хапаюсь за гілку і роблю випад ногами, тож Ґрейс залишається лише мить, щоб зрівнятися із землею. Я приземляюся позаду суперниці і чекаю, коли вона зведеться на ноги. Вона стрімко переходить в наступ, доводиться відбивати безкінечний потік ударів. Швидкість наших рук дедалі зростає, аж поки я вирішую це все зупинити — мов дзиґа, своїми стопами скручую її ноги, і моя сукня зв’язує нас обох в один вузол. Під кінець ми гучно валимось на землю, потім дивимось одна на одну і заходимося сміхом.
— Незле, незле! — підводячись, мовить Ґрейс. — Навіть дуже добре!
— Дякую! Що тепер?
Вона передає мені пістоль.
— Бачиш оте дерево? — вона вказує на покручений сучкуватий стовбур. — Рознеси його!
— З превеликим задоволенням! — вже давненько я не стріляла по деревах, однак задачу втямила, тож за мить повітря заповнюється густою хмарою диму. І лиш тоді зупиняюсь, коли від натискання на спусковий гачок мій вказівний палень пронизують спазми.
— Славно-славно! — вигукує Ґрейс. — Я вражена!
У її словах звучить полегшення.
— Щось не так?
— Все добре! — вона потирає тильний бік шиї. — Я дуже, дуже тішуся з твоїх успіхів.
Ми зустрічаємося поглядами, вона явно щось недоговорює.
— Однак немає меж досконалості! Не зупиняйся на досягнутому!
Тренуємося допізна — аж поки сонце сідає за обрій і поволі насувається темрява. Коли навколо хоч око вибери, Ґрейс каже:
— Збирайся, час рушати!
Проте я зауважую, що вона подається у цілком протилежному напрямку.
Слухняно рушаю слідом, бо, мабуть же, вона має на те вагому причину, а мені це за щастя — відтягнути повернення на «Діву». Моя сукня вся у пороху, і я пахну, наче після битви. Коли ми вибираємося з лісу, контрастне світло ріже очі. Хоч ми й біля моря, але це не та бухта, де нас чекає човен. Поміж притрушених вугіллям водоростей стричать здоровенні брили чорних скель, і коли проходжу повз них, уявляю, які в мене брудні стопи. Попереду — напіврозвалена будівля, і схоже, Ґрейс веде мене туди. Дорогою вона й слова не зронила, тож коли ми підходимо до споруди, всередині мене все ніби перевертається.
Вже біля дверей вона звертається до мене:
— Що б там не сталося, я з тобою!
І не дочекавшись відповіді, заходить усередину.
У будівлі зовсім інша атмосфера. Кинута на ласку долі та опустіла; підозрюю, ми чи не перші за довгі роки порушили спокій у цих стінах, окрім хіба тих, хто на нас чекає. Тут усі ключові фігури екіпажу «Діви», вони вишикувалися у півколо. І усі втупилися в мене — навіть Бронн, що міцно стиснув щелепи. У центрі кімнати — мій батько, він на щось чекає. Хтось стоїть біля нього навколішки; руки в нього зв’язані за спиною, а на голові лантух. Запах його страху миттю б’є мені в ніздрі. Відчуваю, як кожнісінький м’яз Ґрейс тремтить від напруження, тож певна — от-от станеться дещо жахливе.