Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
В очах у Фелікса блиснули сльози. Мені стало якось не по собі. Щось недобре коїлось у шлунку, трохи нудило, і я став підозрювати в тому тушонковий коктейль.
— Давайте вип’ємо, друзі! — закінчив свою розповідь Казмо. — За президента!
Випили, хоча я тільки пригубив. За столом здійнявся говіркий шумок. Вацлав сперечався про щось зі своїм сусідом, Тіберій розпитував Фелікса про його життя. Генерал мовчки жував тушковане м’ясо, заїдав його хлібом, і погляд був спрямований у напрямку обрію. І був цей погляд якийсь застиглий і холодний.
Я підвівся з-за столу і підійшов до бортика тераси. Низько літали чайки, раз у раз пірнаючи в воду й інколи вигулькуючи з дрібною рибкою у дзьобі.
— А ти мені даси рецепт поросячих вушок у тому соусі?! — донісся до моїх вух голос Вацлава.
Постоявши хвилин п’ять, я не відчув себе краще й вирішив піти. Слава Богу, ніхто на мене не дивився, і я, спустившись дерев’яними сходами, знайшов вихід з будинку і, перейшовши чорний місток, став підійматися вирізаними в камені східцями. Піднявшись до тієї стежки, що бігла краєм обриву, я подивився на генералову віллу — застілля тривало далі, Фелікс, викидаючи вперед свою деревинку, ніс на підносі ще кілька пляшок вина, а генерал так само нерухомо сидів, втупившись в обрій. Та тільки з цієї відстані нічого, крім крику чайок, не було чути, і тому картина здавалася більш привабливою і навіть спокусливою у певному розумінні. Бенкет над морем.
До міста я повернувся, коли сонце вже починало червоніти, нахиляючись дедалі нижче й нижче до землі. Було тихо і спокійно. І голова моя, після того, як знайшов я нарешті гімн, знаходилася у стані просвітління. Бродіння в шлунку припинилося, настрій знову припіднявся, а разом із ним з’явилася впевненість, тверда впевненість у завтрашньому дні, в тому, що від завтрашнього дня життя моє стане ще краще та вільніше. Хотів було зайти до Ірини в кафе, але знову всередині виник незрозумілий опір, і тому, щоб не потрапити в розлад із самим собою, я відклав зустріч із моєю «балериною» на завтра, якщо вона, звичайно, не прийде до мене вночі, а цього вечора вирішив погуляти понад морем своєю улюбленою набережною.
Я йшов і дивився на морські води, що темнішали. Присмерк опускався так повільно і м’яко, що якщо дивитися не кліпаючи, то й різниці не помічаєш між світлом дня і світлом вечора, поки раптом не вдарить тебе густою південною темінню.
Уже повернувшись у свій номер, я відгородився від Айвенгового ліжка ширмочкою і, вимкнувши світло, влігся. Перші п’ятнадцять хвилин бадьорився і змушував себе не заплющувати очі, очікуючи і водночас побоюючись приходу Ірини. Але навколо було так тихо, що дуже скоро мої очі зімкнулися. Крізь відчинене віконце в кімнату струменіло прохолодне і чисте повітря, звідкись зверху, може, з неба, долинало ледь помітне дзижчання, і подумалось мені, що це морське повітря, піднімаючись угору, стикається з розпеченими до білого жару зірками.
А в коридорі і на вулиці було тихо, і тиша ця присипляла і певну казкову ілюзію, готуючи мене до вступу в сон, який опустить мене на зовсім іншу землю і ще раз доведе, що немає меж ані мріям, ані бажанням.
І справді, здавалося, що промайнуло кілька миттєвостей, і я вже вступав у інший, казковий світ, сповнений зелені та неба. І був я сильний і щасливий, а назустріч мені, привітно всміхаючись, ішла русокоса Ірина. І я йшов назустріч їй і відчував на собі ще один чийсь погляд, і відчуття це можна було порівняти тільки з відчуттям солдата, котрий пробирається вночі до позицій противника і раптом зненацька його освітлює промінь потужного прожектора. І я оглянувся, і відразу ж побачив недалеко від себе, на невисокому пагорбі, дівчину, чорна косичка якої стирчала вгору. На руках вона тримала маленького рудого песика. На її обличчі не було посмішки.
Я зупинився. Здалося, що відстань між мною та кожною з дівчат була однакова, але Ірина йшла мені назустріч, а та, друга, імені котрої я не знав, стояла на місці, і її погляд, неначе зітканий з байдужості та самоти, пронизував мене наскрізь, просочував мої почуття жалістю до неї, жалістю, якої вона, можливо, й не потребувала.
Проте Ірина наближалася, і я вже не міг рахувати, скільки кроків залишилося їй подолати, щоби торкнутися мене.
І вона торкнулася, вона взяла мене за руку, і я слухняно пішов за нею, все косячи поглядом на ту, що залишилася стояти. І чув, як уривчасто й коротко верескнув песик — може його власниця, підкорившись власним думкам, цілком випадково, але доволі боляче вщипнула його?!