Улюблена пісня космополіта

Так ми й сиділи потім мовчки, попиваючи каву й обмінюючись поглядами, які щось означали — збоку, напевне, можна було подумати, що це сидить група змовників і терпляче чекає визначеної години для здійснення чогось таємничого. Втім, так воно й було насправді. Ділова розмова якось не в’язалася. Айвен урешті-решт призначив усім зустріч через півтори години на площі святого Лаврентія, і ми розійшлися.

Я хотів був залишитися в кафе, щоби поговорити з Іриною й розізнати, що означала фраза Айвена про те, що Ірина стане власницею кафе, проте згодом вирішив спочатку прогулятися набережною. Погода сприяла прогулянці — було не так спекотно, і небо, прикрашене напівпрозорими хмарками, пом’якшувало сонячне світло.

Проходячи повз чавунний литий стовп, я помітив приклеєний до нього папірець і з цікавості зупинився, щоб його прочитати.

«ЗНИК МАЛЕНЬКИЙ РУДЕНЬКИЙ ПЕСИК. ВІДКЛИКАЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ ЕСМЕРАЛЬДА. ХТО ЗНАЙШОВ, ПРОСИМО ПРИНЕСТИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: „Авеню Цісаря, 45, вілла „КСЕНІЯ““».

Прочитавши, я згадав і даму з песиком, і песика окремо, коли він зазирав у кафе і шукав когось на вулиці. Дедалі менше й менше залишалося в мене сумнівів, що це саме той песик, про якого йшлося в оголошенні. І якщо це було справді так, то на авеню Цісаря під сорок п’ятим номером розташовувався гарний особняк із широкою терасою, з країв якої росли пальми, а в центрі її, контрастуючи з кольорами пальм, стояв червоний пластмасовий столик із такими самими дачними стільцями.

Першою думкою після прочитання цього оголошення було піти і розшукати заблукалого песика, щоби вручити його чорнокосій хазяйці і в такий спосіб почути її голос, подивитись їй у вічі зблизька і, може, навіть дізнатися, хто вона, ця таємнича, по-східному гарна дівчина. Та досить швидко я зрозумів, що одна річ — шукати в цьому місті танк чи велику вантажівку, і зовсім інша річ — маленького песика, який міг заховатися в будь-якому підворітті або ж і взагалі втекти у лісисті та горбисті околиці. Але піти на це авеню так кортіло, і я подумав, що, можливо, власниці буде цікаво дізнатися про те, де я бачив її песика?! Так я й вирішив зробити і вже знайомою дорогою рушив у горішню частину міста. Інтуїція мене не підвела, і щойно я ступив на авеню Цісаря, то побачив спереду краєчок знайомої тераси, який визирав із-за дахів будинків, які збігали вгору. Сам дивуючись тій легкості, з якою я зважився на цей візит, я все ж таки не йшов, а майже біг угору вулицею, і коли зупинився перед дерев’яною масивною брамою, довелося витратити кілька хвилин, щоби віддихатися. Вже прийшовши до тями, я смикнув за бронзовий ланцюжок, що звисав із дірочки у брамі, й відразу ж почув мелодійне дзеленчання дзвоника. В особняку ляснули двері, і за брамою пролунали кроки. Зарипів погано змащений дверний засув — я весь напружився, очікуючи побачити перед собою, вперше так близько цю таємничу незнайомку, про яку так часто думав і мріяв — однак врізана у браму хвіртка відчинилася, і я вперся поглядом у літню жінку, вбрану у темно-синє легке плаття, яке дуже нагадувало кроєм вбрання чорниці католицького монастиря.