Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
Усі так уважно слухали Айвена, що не помітили, як до столика підійшов генерал Казмо і зупинився за спиною промовця.
— Ну як справи, хлопці?! — запитав він бадьорим голосом, опустивши праву руку на плече Айвена. — Згадаємо завтра давнину?!
— Авжеж, згадаємо! — відповів Айвен.
— Ну, тоді мені кави та горілки! — само-вдоволено промовив Казмо, присідаючи на запобігливо поставлений кимось із хлопців стілець.
«Балерина» задріботіла углиб кафе, а генерал кашлянув і заговорив:
— Я не знаю, про що ви тут говорили, але я повинен сказати, що ви мені подобаєтесь і я вам повністю довіряю, особливо міністрові оборони! — і він, протягнувши дужу руку, приязно стукнув Айвена по плечу. — І, як ваш президент, я приготував невеличке свято для вузького кола майбутніх міністрів… Тож через кілька годин чекаю вас у себе на віллі. Айвен знає дорогу. А поки бажаю вам плідно працювати. Гей, де моя кава та горілка?!
«Балерина» вже поспішала до столика, несучи на маленькій таці горнятко кави і чарку горілки.
Генерал із видимим поспіхом одним ковтком знищив горілку і з такою самою швидкістю вилив собі в горлянку каву, після чого встав із-за столу, злизуючи язиком із зубів кавову гущу, промовив не дуже чітко «до зустрічі!», і закрокував до виходу.
Після його відходу всі були трохи спантеличені. І в мене виникло таке відчуття, ніби над столиком пронісся ураган, і хоча він уже минув, у вухах все ще завивав вітер.
Першим «відтанув» Вацлав і попросив ще кави. Слідом за Вацлавом і я захотів кави, а там уже й усі решта.
Так ми й сиділи потім мовчки, попиваючи каву й обмінюючись поглядами, які щось означали — збоку, напевне, можна було подумати, що це сидить група змовників і терпляче чекає визначеної години для здійснення чогось таємничого. Втім, так воно й було насправді. Ділова розмова якось не в’язалася. Айвен урешті-решт призначив усім зустріч через півтори години на площі святого Лаврентія, і ми розійшлися.
Я хотів був залишитися в кафе, щоби поговорити з Іриною й розізнати, що означала фраза Айвена про те, що Ірина стане власницею кафе, проте згодом вирішив спочатку прогулятися набережною. Погода сприяла прогулянці — було не так спекотно, і небо, прикрашене напівпрозорими хмарками, пом’якшувало сонячне світло.
Проходячи повз чавунний литий стовп, я помітив приклеєний до нього папірець і з цікавості зупинився, щоб його прочитати.
«ЗНИК МАЛЕНЬКИЙ РУДЕНЬКИЙ ПЕСИК. ВІДКЛИКАЄТЬСЯ НА КЛИЧКУ ЕСМЕРАЛЬДА. ХТО ЗНАЙШОВ, ПРОСИМО ПРИНЕСТИ ЙОГО ЗА АДРЕСОЮ: „Авеню Цісаря, 45, вілла „КСЕНІЯ““».
Прочитавши, я згадав і даму з песиком, і песика окремо, коли він зазирав у кафе і шукав когось на вулиці. Дедалі менше й менше залишалося в мене сумнівів, що це саме той песик, про якого йшлося в оголошенні. І якщо це було справді так, то на авеню Цісаря під сорок п’ятим номером розташовувався гарний особняк із широкою терасою, з країв якої росли пальми, а в центрі її, контрастуючи з кольорами пальм, стояв червоний пластмасовий столик із такими самими дачними стільцями.
Першою думкою після прочитання цього оголошення було піти і розшукати заблукалого песика, щоби вручити його чорнокосій хазяйці і в такий спосіб почути її голос, подивитись їй у вічі зблизька і, може, навіть дізнатися, хто вона, ця таємнича, по-східному гарна дівчина. Та досить швидко я зрозумів, що одна річ — шукати в цьому місті танк чи велику вантажівку, і зовсім інша річ — маленького песика, який міг заховатися в будь-якому підворітті або ж і взагалі втекти у лісисті та горбисті околиці. Але піти на це авеню так кортіло, і я подумав, що, можливо, власниці буде цікаво дізнатися про те, де я бачив її песика?! Так я й вирішив зробити і вже знайомою дорогою рушив у горішню частину міста. Інтуїція мене не підвела, і щойно я ступив на авеню Цісаря, то побачив спереду краєчок знайомої тераси, який визирав із-за дахів будинків, які збігали вгору. Сам дивуючись тій легкості, з якою я зважився на цей візит, я все ж таки не йшов, а майже біг угору вулицею, і коли зупинився перед дерев’яною масивною брамою, довелося витратити кілька хвилин, щоби віддихатися. Вже прийшовши до тями, я смикнув за бронзовий ланцюжок, що звисав із дірочки у брамі, й відразу ж почув мелодійне дзеленчання дзвоника. В особняку ляснули двері, і за брамою пролунали кроки. Зарипів погано змащений дверний засув — я весь напружився, очікуючи побачити перед собою, вперше так близько цю таємничу незнайомку, про яку так часто думав і мріяв — однак врізана у браму хвіртка відчинилася, і я вперся поглядом у літню жінку, вбрану у темно-синє легке плаття, яке дуже нагадувало кроєм вбрання чорниці католицького монастиря.