Улюблена пісня космополіта

— Ну, — подумав я, — якщо стаються дива, то обов’язково багато й відразу!

Записка була для мене мало не офіційним запрошенням, і я, перш ніж піти вгору на авеню Цісаря, повернувся в готель і так довго мився під душем, наче намагався «очистити» себе не тільки зовні, а й зсередини.

Врешті я навіть попрасував свій цивільний одяг — дарунок Айвена — і тільки після цього знову вийшов на вулицю.

Піднявся до вже знайомого особняка (цікаво, а чи не виберуть його хлопці під яку-небудь адміністративну споруду?!) і смикнув ланцюжок дзвоника. Потім почув легкі квапливі кроки.

— Добре, що ви мене застали! — зітхнула, побачивши мене, дівчина на ім’я Адель. — Я ж просила вас прийти ввечері!

Я стояв перед відчиненою хвірткою і почувався цілковитим ідіотом. Адже в записці справді йшлося про вечір, а я зірвався й прибіг сюди, геть про це забувши.

— Проходьте! — дівчина ступила крок у бік, в такий спосіб звільняючи для мене акуратну, посипану золотистим піском стежку, що вела до ґанкових сходів.

Стежка була вузькою, я йшов спереду, а Адель, супроводжуючи мене, нечутно ступала за моїми плечима, та все-таки не слід у слід, бо інколи, повернувши голову, я міг бачити її засмагле округле плечико.

Я намагався йти якомога повільніше, розтягаючи цю відстань у часі. Та як я не намагався, а за хвилину ми вже заходили в особняк, потім підіймалися широкими гвинтовими сходами, і врешті-решт опинилися на тій самій терасі, що височіла над містом і морем.

— Присідайте! — м’яко промовила господиня. — Я через хвильку повернуся!

Я присів за червоний столик, роззирнувся навколо, неначе хотів перевірити, чи на місці ті чотири пальми, потім оглянувся й відшукав очима звивисту стежку, якою я забирався на вершину одного з передгір’їв, на мусульманське кладовище, і, знайшовши цю стежку, зірвався на ноги. Я не знаю, що за сила підкинула мене, але, переборовши тремтіння, що виникло в руках і колінах, я зрозумів, що причиною цьому було те, що я сидів не на своєму місці. Помилитися я не міг: біля червоного стола стояли всього лише три маленьких стільці і тільки сидячи на одному з них можна було відволіктися від міста й моря, тільки один із них дозволяв сидіти спиною до всіх, крім тих, що сиділи за тим столиком. Саме на цьому місті й сидів тоді той чоловік, сидів і писав щось, навіть не здогадуючись, що хтось, хтось зовсім йому невідомий, ладен був спопелити його своїм поглядом. За що? Чому? Ці питання я ставив собі кілька разів і жодного разу не міг відповісти на них розбірливо. І ось зараз, зірвавшись зі стільця і заспокоївшись, присівши на інший, я не міг собі пояснити витоки власної поведінки. Ця ревність була чимось на кшталт глупоти…

— Даруйте, — поквапною ходою Адель увійшла на терасу. — Я ніяк не могла знайти Софію, а вона, виявляється, прибирала в саду. Зараз вона зробить каву…

Дівчина присіла поряд, але теж не на той стілець, з якого я підскочив.

— Мене звати Адель, — сказала вона. — Я знаю, Софія сказала, що ви приходили сюди… Ви бачили мого песика?!