Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
— Я за оголошенням… — тільки й зміг промимрити я, так швидко й різко скинутий на землю з висоти власної уяви.
— Господи! — радісно вигукнула жінка, склавши долоні в молитовному жесті. — Ви знайшли її!
— Ні… — поспішив я її зневірити. — Але я бачив песика буквально вчора… Може, власниці буде цікаво дізнатися, де я його бачив?!
Обличчя літньої жінки набуло смиренного виразу, і голосом великомучениці вона промовила:
— Залишіть свою адресу, коли Адель повернеться, я скажу їй… Боже, вона так змучилася! З ранку до ночі шукає Есмеральду, а потім усю ніч плаче!
Ця жінка з таким щирим співчуттям проказала все це, що я мало не витиснув із себе сльозу. Я завжди був трішечки сентиментальним, і досить мені було лишень почути, що комусь погано, як я вже щосили переживав за цю людину.
Добре, що я знайшов у своїх кишенях і ручку, і шматок паперу, на якому надряпав свою готельну адресу, розуміючи, що полетить цей клапоть скоріш за все у кошик для сміття, бо не піде нормальна людина просто так послухати розповідь іншої людини, яка останньою бачила зниклого, нехай навіть палко любимого, песика.
Униз по авеню Цісаря я йшов дуже повільно. На душі було трішки огидно. Саме огидно, а не сумно, але я ніяк не міг збагнути, звідки в мені виникло таке відчуття. Я «перегортав» враження цього дня і знайшов найменш приємне — це коли мені здалося, що після згадування Айвеном про те, що моя «балерина» стане власницею кафе, у неї раптом зробилися тонкими зазвичай повненькі губи. І тут я зрозумів, чому мені це здалося і звідки взялась на душі ця «огидність». Звичайно, сьогодні в Ірини губи були нафарбовані. Яскрава червона помада, саме вона отруїла сьогоднішній день, викликавши з минулого, без мого на те бажання, мої дитячі комплекси. А тепер ще цей дурнуватий візит співчуття, що закінчився нічим… Залишалося тільки сподіватися, що «свято» на віллі генерала Казмо очистить мій настрій від губної помади і моєї власної недоумкуватості.
Прийшовши на площу святого Лаврентія, я побачив хлопців, які вже віддалялися, і зрозумів, що трохи запізнився. Наздогнав, вибачився й закрокував разом з ними. Айвен вів нас незнайомими мені вузенькими вуличками, доки раптом ми не вийшли на «неакуратну» (як я її назвав) алею і вже по ній пішли далі в бік занедбаного ботанічного саду.
Так ось, виявляється, чому я зустрів тут генерала, який пив на гордій самотині приємне сухе вино! Отже, у нього десь тут вілла!
— Праворуч, праворуч! — скомандував Айвен, показуючи на проріз між двома магноліями, що росли одна біля другої.
Ступивши на ледь помітну стежку, ми почали спускатись до моря. Пройшли метрів триста легким схилом, який, без сумніву, уривався і летів униз зовсім поряд з нами. І справді: на краю перед обривом ми на хвильку зупинилися помилуватися відкритим перед нами пташиним простором для ширяння — обрив був глибиною метрів п’ятдесят, а внизу, серед скель і жовтого піску, на зеленому казковому острівці, який був з’єднаний з берегом чорним металевим містком, маленьким середньовічним замком височіла вілла генерала Казмо: триповерховий будиночок з арочними вікнами, дві башточки з боків, тераса, не менша від тієї, що на авеню Цісаря, і маленька пристань, біля якої гойдалися на хвилях дві невеликі яхточки.
Далі стежка йшла майже по краю обриву, і ми вервечкою, намагаючись не зазирати на ходу за цей край, неквапно рухалися нею, поки вона не привела нас до пологішого кам’яного спуску; в моноліті цієї гори були вирізані східці. Камінь був неймовірно гладеньким і відполірованим, і, щоб не зісковзнути вниз, нам доводилося спускатися як по драбині, тримаючись руками за верхні східці й намацуючи ногами нижні.
— А-а-а! — долинув до нас радісний крик генерала, коли ми підійшли до містка. І відразу ж у небо полетіла, шиплячи, зелена ракета.
Генерал стояв на своєму острівці і махав нам правою рукою, в котрій тримав ракетницю.
Перейшовши через місток, ми опинились на гладенько підстриженій галявині, перекреслюючи яку, до будинку вела доріжка, викладена з червоної шестикутної цегли. Далі, по ній, ми вже йшли за генералом.
За парадними дверима з вітражними шибами на нас чекали килими, сходи з червоного дерева, що вели на верхні поверхи, давні картини, які висіли на стінах, і, звичайно, інші, менш величні, але так само прекрасні дерев’яні двері з інкрустаціями з полірованого горіха та самшиту.