Улюблена пісня космополіта

Усередині кафе було незвично спокійно. Тільки декілька столиків були зайняті відвідувачами, та й то відвідувачі ці, всупереч уже прийнятій у місті традиції, їли мовчки, і, здавалося, якось надміру зосереджено.

Я присів за вільний столик і прийняв позу клієнта, який нетерпляче чекає своєї черги: вперся ліктями в поліровану поверхню стола й покрутив головою, намацуючи поглядом сліди офіціантки.

Вона не змусила довго на себе чекати. Та замість того, щоб запропонувати мені меню, вона опустила на столик піднос і поставила мовчки переді мною тарілку вівсянки, два кусники хліба і склянку чаю.

Я запитально поглянув на неї, але вона вистояла і тільки перед тим, як піти, промовила тим самим глухуватим голосом, яким якось сказала «слонятина»: «Якби ви не проголосили вночі свою незалежність, то й продукти би вчасно прислали…»

Смак вівсянки нагадав мені про моє недавнє минуле і я, ще не доївши її, вже занепокоївся — сьогоднішнє меню пахнуло наближенням війни.

Я пошукав серед відвідувачів кафе знайомі обличчя, але нікого з друзів не побачив.

Вийшов на вулицю, спітнілий після чаю.

Місто було тихе та ласкаве. Воно лежало, розімлівши під променями сонця, на відносно пологому спуску. У мареві, що парувало від землі, лінії стін і дахи будиночків утрачали правильність і рівність, вони пульсували, дихали, пригнічені, можливо, цією волого-солоною спекою.

Місто через кілька хвилин заспокоїло мої нерви краще за валер’янку, і я, спершу повільно, а потім дедалі вільніше та розкутіше покрокував назад, до свого готелю, з надією зустріти там Айвена чи Вацлава і розпитати в них, що відбувається.

У готелі було безлюдно. Дерев’яна підлога коридору потріскувала під моїми кроками, і через те, що, крім своїх кроків, я нічого не чув, на душі знову стало трохи тривожно.

У моїх дверях стирчала записка і, взявши її, я помітив, що пальці мої тремтять.

«Дуже шкода, що ви не застали мене. Якщо можна, прийдіть сьогодні ввечері. Адель».

Я зайшов у кімнату, перечитуючи на ходу ці два речення.

Звичайно, це було більше, ніж несподіванка.

Прибравши ширмочку, я присів на ліжко і замислився.

У голові не вкладалося, що сьогоднішній день, такий по-чудернацькому звичайний, мав змінити моє життя.

Я підвівся з ліжка і визирнув у вікно. І побачив Айвена, Вацлава та інших хлопців, котрі діловитою ходою йшли іншим боком вулиці. Тримаючи в руках якісь папери, вони на ходу про щось сперечалися.

Залишивши записку на ліжку, я вибіг з номера. Наздогнав усю компанію, зупинив їх і зажадав, саме зажадав повідомити мені, що відбувається.

— Найцікавіше ти проспав! — ошелешив мене Айвен. — Ще вночі ми взяли телеграф, радіостанцію і все інше.

— Як «взяли»?! — вихопилося в мене.

— Цілком спокійно… — відповів Айвен.