Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
— Так, — я кивнув, дивлячись дівчині в очі. Далі понурив свій погляд на її плечі й руки. На ній було блякло-пурпурове коротке плаття, яке трималося на двох торочках.
— Розкажіть, — попросила вона.
«Невже їй справді хочеться почути про те, де й коли я бачив її песика?!» — подумав я.
— Ви бачили його в місті?! — знову прозвучав її негучний голос.
— Так… Він біг по вулиці і, здається когось шукав. Я сидів у кафе…
— У якому кафе? — перервала мене Адель.
— Я навіть не знаю, чи має це кафе назву… Воно знаходиться на розі вулички, що веде вниз до набережної. У цьому кафе ще скляна стінка, через яку всю вулицю добре видно…
— А-а-а… — видихнула Адель, мабуть, пригадавши це місце.
— І ось він біг цією вуличкою, дуже повільно біг, а потім раптом зупинився біля відчинених дверей кафе і зазирнув усередину.
Я слідкував за виразом обличчя господині, очікуючи, коли ж вона урве мою розповідь і запитає щось суттєвіше чи, може, сама розповість мені щось…
— А хто в цей час був у кафе? — запитала дівчина.
Я замислився, пригадуючи.
— Я, Ірина…
— А це хто?
— Офіціантка… Потім ще підійшли хлопці, але песик на той час уже втік.
— А ця Ірина бачила його?!
— Не думаю, — я захитав головою.
До столика підійшла вже знайома мені літня жінка, поставила переді мною горнятко кави, цукорницю і маленький, здається, срібний глечик із вершками. З кишені твердого фартуха, одягнутого поверх світлого комбінезона, стирчали ручки великих садових ножиць.
— Софіє, не йди поки! — попросила її Адель. — Цей чоловік бачив Есмеральду…
— Пройшло вже чотири дні, — дівчина дивилася на мене, і в її очах блищали сльози. — Я навіть не знаю, чи живий він?! Це так важко — втратити найближчу істоту…
Запала тиша, і в цій тиші раптом схлипнула Софія.
Я ковтнув кави і, ставлячи горнятко на блюдце, мало не кинув її.
— Це я винна, — зашепотіла Софія. — Я залишила хвіртку відчиненою… тільки на хвилинку… і от…
— Найближча істота, — повторив я подумки слова Адель. — Значить, той, чию спину я бачив зі стежки, — не найближча істота! Значить, він хтось ще, хтось менш близький Аделі, ніж руда Есмеральда.
— Я вже двічі обійшла все місто, — знову заговорила Адель. — Я оглянула всі подвір’я та завулки… У місті ж майже немає собак…
— А ви ходили в ботанічний сад?! — несподівано запитав я і ледве стримав себе, аби не змалювати красу цього місця й не запропонувати себе в супутники.
— А де це?! — в очах дівчини сяйнув подив.
— Як, ви справді не знаєте?! — здивувався я. — Треба йти заміською алеєю в бік вілли генерала Казмо…
Адель кивнула. Невже вона знає, де розташована вілла генерала?
— А далі? — запитала вона.
— Аж до кінця цієї алеї, а там алея впирається в ботанічний сад…
— Дивно, — промовила Адель. — Я ніколи не чула про цей сад… Треба буде обов’язково піти туди, може, бідна Есмеральда заблукала там…
Софія знову схлипнула.
Я допив каву.
Цю її песика я більше нічого не знав, а інші теми її, здавалося, не цікавили. Звичайно, зараз я розумів, що для неї означала Есмеральда, але те, що мене покликали сюди тільки як людину, котра бачила цього песика, не могло не засмутити.
— Ну ось, — я заговорив з передпрощальною інтонацією. — Мабуть, більше мені нічого розповісти…
— Може, вип’єте ще кави?! — запитала вона.
Напевно, цілу хвилину я боровся між «так» і «ні» і все-таки сказав «ні».
— Дякую, — вимовив я якомога доброзичливішим тоном. — Але в мене є ще плани на сьогодні… Треба йти.
— Я проводжу вас, — Адель підвелася, і ми разом пройшли в дім, спустилися гвинтовими сходами і зупинилися тільки біля хвіртки.
— Якщо я побачу його чи що-небудь дізнаюся, обов’язково повідомлю вам, — пообіцяв я.
— Дякую, — кивнула Адель і подала мені руку.
Вона подала руку зависоко для потиску, і я доторкнувся до неї губами.
Сподівався почути хоча б ще пару підбадьорливих слів, усе ще тримаючи її руку в своїй. Та Адель мовчала, і я, відпустивши руку, попрощався й пішов униз по авеню Цісаря.
Звісно, всі мої думки і почуття були так переплутані, як може бути переплутана не змотана в клубок шерстяна нитка. Прихильність Аделі до свого песика хоч і здавалася мені трохи дивною, та водночас не могла не викликати поваги. І знову ж ця прихильність змушувала замислитися про ставлення Аделі до людей і, звичайно, про того чоловіка, котрий сидів спиною до міста на її терасі. Хто він? Звідки? Вона поводилася так, ніби була єдиновладною власницею особняка. Можливо, що це був родич, який гостював у неї? Брат? Дядько? Навіть не знаю, чи так уже було важливо для мене дізнатися що-небудь про нього?! Та гадаю, він не був дуже близьким їй чоловіком, інакше б вона хоча б раз, але згадала його.