Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
Місто на той час уже добряче прогрілося, і перебувати на сонці було доволі важко. Хотілося в тінь, та як на зло уздовж авеню Цісаря росли тільки кипариси, а що сонце зависнуло о цій полудневій порі саме над містом, то, природно, ніякої тіні вони дати не могли. Єдине, що я міг зробити, — це йти швидше.
Шлунок, у штики сприйнявши ранкову вівсянку, потребував повноцінного обіду, і я вирішив, не заходячи в готель, відразу піти в кафе.
Усередині було прохолодно і порожньо. Я присів за кутовий столик подалі від вікон і насолоджувався відчутною в цьому місті вогкістю.
— Вибачте, — продзвенів за моєю спиною голос офіціантки. — Але обід у нас сьогодні несмачний…
Я оглянувся і, мабуть, вираз мого обличчя був настільки здивованим, що вона поспішила додати ще кілька слів:
— Машина не привезла продукти, і ми можемо вам запропонувати лише перлову кашу та чай…
— Яка машина?! — загальмовано запитав я.
— Ну котра двічі на день привозить продукти… — пролопотіла дівчинка в білому фартуху і в такій самій білосніжній шапочці-панамці. — Кажуть, це пов’язано з проголошенням незалежності…
У голосі її не було ані прикрих ноток, ані роздратування. Схоже, вона була не менше за мене ошелешена відсутністю машини.
— Ну добре, — голосом припертої до стінки людини промовив я. — Давайте те, що є.
— Хвилинку! — сказала вона.
Що можна сказати про перлову кашу, особливо, якщо вона зварена до стану дробинок, які легко перекочуються на язиці, але ніяк не лізуть у горлянку?.. Цей вид їжі також може бути зарахований до холодної, а, втім, навіть до гарячої зброї, бо кожна спроба з’їсти перлову кашу поєднана з боротьбою, з величезною тратою енергії, яку така їжа навряд чи компенсує. Обід нагадав мені ковтання пігулок, при цьому роль пігулок виконували крупинки, і майже кожну з них доводилося запивати ковтком до того часу вже остиглого чаю. Але офіціантка була добра й терпляча, і навіть слова не сказала, коли я попросив її принести четверту склянку. Може, вона навіть співчувала мені?!
До кафе зайшло ще кілька чоловік, та більшість із них відразу ж вийшли. Лише двоє залишилися позайматися цим харчовим мазохізмом.
По обіді я рушив на пошуки Вацлава й Айвена. Причина, з якої я їх шукав була, можливо, сміховинною, та все-таки я хотів їм повідомити про те, що машини з продуктами не прибули, і це значить, що мешканці вже вільного міста можуть залишитися голодними. Мені чомусь здавалося, що ніхто з хлопців, котрі збиралися зовсім недавно на мусульманському кладовищі, щоб обговорювати сьогоднішній день, не знає про це. Може, вони їдять у генерала, а від сьогодні — у президента Казмо, може, де-небудь ще…
Та що далі я йшов, тим менше залишалося в мене надії знайти їх. Вулиці були безлюдні. Серед численного люду, що засмагав і купався на міському пляжі, я не побачив жодного знайомого обличчя. Залишалось тільки піти на віллу генерала, та такою спекою туди йти не хотілось, а ввечері, коли стане прохолодніше, вони самі з’являться на площі святого Лаврентія, аби відсвяткувати перший в історії цього міста День Незалежності.
Стомившись від безплідних пошуків, я повернув до готелю, і раптом повітря завібрувало в моїх вухах. Спершу слабко й ледь відчутно, та буквально з кожною секундою ця вібрація наростала, і я зупинився, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Зупинився й інтуїтивно підняв голову вгору. І одразу ж по мені пройшлася тінь вертольота, що низько летів, і стривожене повітря розтріпало волосся. А зверху вже сипалися якісь аркушики паперу, білі, як сніг. І падали вони навколо мене, і на дахи будинків, і на гілля дерев. А я стояв в заціпенінні чи то від того, що за минулі тижні відвик від шуму, чи то просто з переляку.
Один аркуш ліг мені просто на плече, і я взяв його в руки.
«Усім військовослужбовцям, котрі перебувають у короткочасній відпустці, наказується терміново залишити місто й повернутися в розташування своїх армій. О 18:00 у місто будуть введені війська, і військовослужбовці, які не покинуть на той час місто або чинитимуть опір, будуть розстріляні на місці».
Дочитавши, я випустив аркуш, і він упав мені під ноги.
Невже моя свобода знову виявилася короткочасною?! Невже мені ніколи не дано знайти собі постійне пристановище, в якому мене ніхто не чіпатиме, ніхто не наказуватиме, і я, природно, нікого не слухатимуся?! Де ж ти, моя батьківщино, яку я ще не знаю, але яка ніколи не зажадає моєї крові? Де мені тебе шукати?!