Улюблена пісня космополіта

— Ну, досить милуватися! — поквапив гостей господар вілли. — Тепер ходімо наверх.

Наверху, просто на терасі, з’явився довгий стіл, а на ньому такими собі квіточками-ромашками були розкладені відкриті бляшані консервні банки, і з кожної стирчало по ложці. Там же на столі стояли, по одній з кожного краю, великі дерев’яні тарілки з грубо нарізаним хлібом.

— Присідайте! — скомандував досить ввічливо генерал. — Зараз подадуть усе інше.

Поки ми зметикували, на що присідати, пройшло хвилини дві — просто спочатку не було видно, що під столом у дві шеренги стояли дерев’яні міцні табуретки.

На терасу вийшов сивуватий чоловік років сорока п’яти у фраку з підносом в руках. На підносі стояли склянки, бокали, фужери; здавалося, що всі вони різні.

Коли цей чоловік, судячи з усього, генералів слуга, наблизився до стола, я помітив щось дивне у його ході, і який же був мій подив, коли я побачив, що з двох ніг цього слуги одна була дерев’яна. «Боже! — подумав я. — Невже не можна зараз, наприкінці двадцятого століття, зробити йому нормальний протез, щоб він не мучився зі своєю деревинкою, більше годящою для зйомок у фільмах про піратів».

Спритно розставивши склянки, бокали, фужери, слуга пішов з тераси, але буквально через кілька хвилин повернувся, цього разу принісши купу тарілок і дві пляшки вина.

— Це для початку! — генерал кивнув на пляшки. — А ви давайте, розкладайте! Тут кращі види тушонки, які я тільки куштував. А ось та, найширша банка — окраса програми! їй сорок вісім років — американська лендлізівська допомога Західній Європі. Чудова річ! Не те, що всякі ресторанні кури та фазани!

— О! — вигукнув здивовано Айвен, тримаючи в руках промаслену банку, трохи меншу, ніж лендлізівська. — Наша, їй-богу наша!

— Від батьківщини не втечеш! — напіжартома-напівсерйозно промовив Вацлав.

Слуга приніс ще шість пляшок на підносі й поставив їх на стіл.

— Сідай до нас, Феліксе! — по-батьківськи сказав йому Казмо.

— Слухаюсь! — уривчасто відповів Фелікс і, викинувши дерев’яну ногу вперед під стіл, опустився на табуретку, а потім підсунувся ближче до краю столу.

— Налили? — запитав Казмо.

Хлопці квапилися. Пляшки голосно булькали, ділячись вмістом. Нарешті всі застигли, тримаючи бокали і склянки в руках.

— За успіх! — сказав Айвен.

— Зажди! — урвав його генерал. — Спочатку скаже президент…

І він замовк, замислившись, але всі терпляче чекали його слів.

— Я хочу урочисто пообіцяти вам, — нарешті заговорив Казмо, — зробити все, що завгодно, для процвітання та щастя нашого міста! І, якщо треба, я готовий взяти в руки будь-яку зброю, щоб з нею в руках повести вас на захист вітчизни, на захист наших інтересів!.. Давайте вип’ємо за нас, за наше місто і за наше велике майбутнє!

Скло, з якого були зроблені бокали і склянки, дзвеніло дуже глухо. Все-таки не кришталь.