Улюблена пісня космополіта
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 966-692-532-Х
- Переводчик: Василь Саган
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Улюблена пісня космополіта». Краткое содержание книги:
Генерал, допивши вино, поклав собі на тарілку чималий шмат лендлізівської тушонки, розділив його виделкою і, заїдаючи хлібом, став жувати голосно і смачно.
Мені дісталася банка з японськими ієрогліфами. Обережно я виклав із неї шмат чогось на свою тарілку і понюхав.
— Китове м’ясо в соєвому соусі! — побачивши мої підозри, з набитим їжею ротом повідомив мені генерал.
— Тільки ви не подумайте, — дожувавши, знову заговорив господар вілли, — не подумайте, що я так кожен день харчуюся, та й узагалі, що це було моєю улюбленою їжею. На фронті я любив ресторанну кухню, а ось ці консерви терпіти не міг. Це нормально: на фронті щось має тебе пов’язувати з мирним життям, ну а тут, у мирному місті, в мене завжди виникала необхідність у чомусь військовому… І мені, дякувати Богу, завжди йшли назустріч…
Ми пили й закусували. Китове м’ясо вирізнялося майже цілковитою відсутністю смаку, і якби не соєвий соус, його, напевне, взагалі не можна було б їсти. Добросовісно доївши шматочок японського кита, я для різноманітності поклав собі трохи російської тушонки, та цього разу мій вибір змусив мене скривити губи — російська тушонка виявилася жиром із поодинокими згустками м’яса, настільки рідкісними, що я так і не розібрав його смаку.
Саме під цю бісову російську тушонку хтось запропонував тост за генерала, що, звісно, Казмо дуже сподобалося, і він зажадав налити «по повній». Заїдати вино жиром було не дуже приємно, і я дотягнувся до лендлізівської банки.
— Феліксе, а пам’ятаєш наш останній бій?! — звернувся ледь захмелілий генерал до свого слуги.
Фелікс і без того був блідим, та після цих слів якось весь стиснувся і ще більше зблід — спогади, мабуть, були не дуже приємними.
— Це було вже двадцять три роки тому, — продовжував генерал. — Навіть не віриться! Так, двадцять три роки тому. Я саме обідав — я це чудово пам’ятаю — в наметі-шатрі стояв міцний дубовий стіл на одну персону… мій стіл, одне слово. А Фелікс тоді приготував дивовижну страву — поросячі вушка у… у якомусь запаморочливому соусі…
— В апельсиново-спаржевому… — підказав глухим голосом Фелікс.
— Так-так… Ти ж, звичайно, пам’ятаєш! — генерал на мить замовчав, ніби збився з думки, але тут же, глибоко вдихнувши, продовжив. — Феліксові було нелегко працювати, адже в тій обстановці він повинен був постійно мати на плечі автомат. А спробуйте приготувати що-небудь вишукане, коли у вас такий тягар теліпається та заважає і рукам, і спині! Але він усе-таки приготував ці вушка! Я досі відчуваю на язику їхній смак… Ця пам’ять незнищенна! І я сидів за столом і їв їх навмисне повільно, аби розтягнути задоволення. А запивав я обід справжнім «Шато де Мутон». Це був дивовижний букет. І ось у той момент, коли я тільки-тільки взявся за третє вушко — а було їх не менше дванадцять — паскудний не-приятель вирішив атакувати… не наші, а саме мої позиції. Вони не пішли на спеціально для них побудовані укріплення, а полізли, чорт забирай, на той самий пагорб, який я уподобав для свого командного пункту. І ось тоді мій вірний Фелікс здійснив свій подвиг. Він з автоматом у руках обороняв мій намет, щоби ворог не міг перервати мій обід. Коли бій був уже позаду, я навмисне вийшов з намету, щоб подивитися, чим там усе скінчилось. І що я побачив?! Це було неймовірно: дванадцять ворожих трупів і за два метри від намету стікаючий кров’ю Фелікс — останній, уже на той час смертельно поранений ворог кинув гранату… І ось відтоді мій Фелікс уже двадцять три роки живе без ноги… Але живе тут, бо я не зраджую і не залишаю справжніх друзів! Так, Феліксе?!
— Так точно, — кивнув слуга.
Мені здалося, що слуга навіть усміхнувся — видно, йому було приємно, що сам генерал розповідає про його подвиг. І блідість кудись пропала з Феліксового обличчя, чи, може, її замінив п’яний рум’янець?!
— А пам’ятаєш, я просив тебе відати мені свою відірвану ногу?! — Казмо повернувся і пильно подивився на Фелікса. — Просив! Але ти відмовив. І цілком даремно!..
Впіймавши після цих слів на собі дивні погляди гостей, генерал поспішив пояснити:
— Я хотів висушити її й залишити на згадку як свідчення його подвигу, та Феліксові забаглося поховати її з усіма воїнськими почестями… І я піддався його забаганці. Ми замовили маленьку труну, поклали туди його ногу і забили труну цвяхами, а спецкоманді оголосили, що там рештки вбитого снарядом офіцера… Ну, а справді, скільки ви знайдете решток, якщо снаряд упав просто під ноги! Дулю ви знайдете, а не рештки! Але принаймні похорони були врочисті, із залпом у небо, як і має бути. Фелікс плакав, я теж не втримався від сліз… Це було просто неймовірно — ховали частину живої людини! Там тепер пам’ятник безіменному герою і, напевно, місцеві мешканці приносять інколи квіти…