Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Я інше зараз у бібліотеці відкопав, Митяю, — озвався Костенко. — Я переконався в тому, що більшість сталінських міністрів, кого він привів до влади в тридцяті, були родом з бідняцьких селянських сімей… Почитай некрологи — переконаєшся…
— Це ти до того, що після непу бідняками лишилися тільки ті, хто горілку жер та рвав на грудях сорочку: «дайош загальну рівність?!» Тоді як справний мужик з усією сім’єю колупався в землі? Ти про це?
— А про що ж іще? Саме про це… Сталін привів до влади тих, для кого головний смисл життя: «постав будиночок»… Але при цьому — «розори хазяйство»… І Даля вони — через безграмотність свою — не читали, а він же писав: «Тільки видаток створює прибуток»…
— При Сталіні, Митю, Даля заборонили, це я достеменно в своїй бібліотеці з’ясував… Знаєш чому? — Достеменно — ні, але здогадуватися — здогадуюсь.
— Ну і?
— Ніхто так любовно не роз’яснював нещасним росіянам — здебільшого позбавленим права на власність, — що таке «земля», «хазяїн», «купець», «вигода», «підприємництво», «труд», «закон», «право», «найм», «карбованець»…
— Сходиться, — зітхнув Костенко. — Нещасний народ, позбавлений права на розуміння істинного смислу найживотворніших понять…
— Це точно, нещасний…
Солодко вицідивши лимонну, Костенко посміхнувся:
— Той, хто п’є вино і пиво, той найманець Тель-Авіва… Бачив майки «пам’ятників»? Нічого собі поезія, га? Віршомази з товариства непитущих писали, не інакше… Послухай, Митю, ти коли Щолокова вперше побачив?
— Щось через півроку після того, як він в’їхав на Огарьова, шість.
— А коли він вам про запонки Ростроповича говорив? Що, мовляв, пишається великим російським музикантом і тому подібне?
— У самий розпал шабашу, Славику… До речі, це мене дуже здивувало… Ні, спочатку обрадувало… Здивувало — потім уже… У той час така ремарка вимагала мужності.
— Не пригадуєш, це вже після того було, як його молодики до смерті побили андроповського чекіста у метрополітені?
— Не «його», а «ваші»… Ти ж при ньому третю зірку одержав, чи не так?
— Це ти мене добре підцюкнув, — посміхнувся Костенко. — І по заслузі, немає кращого адвоката для людини, як вона сама…
— Не сердься.
— Але ж по заслузі. За це сердитись гріх… Яструба давно бачив?
— Років три тому… У нього все гаразд, мені здається…
— Його вбили, Митю… Через мене…
— Як же це?
— Давай його пом’янемо…
Випили, закушувати було якось незручно; подихали скоринкою ще теплого калача.
Закуривши, Костенко сказав:
— Я знову почав справу Зої Федорової крутити…
— Ти ж у відставці… Їж, пельмені прохолонуть… Чому «через тебе»?
— Я розповім, коли хочеш…
— Хочу.
— А з Цвігуном тобі бачитися не доводилось?
— Доводилось.
— Коли?
— По-моєму, на початку сімдесятих… Потім він собі підібрав бригаду письменників, вони йому романи шльопали І сценарії… Справжній розвідник, прокладав дорогу в літературу Леоніду Іллічу, великому стилістові…
— Тобі здається, що це він прокладав дорогу Брежнєву? Чи є факти про це?
— Хронологія — це факти… Спочатку він випускав свої бойовики в кіно, а невдовзі Брежнєв захотів повчити письменників, як треба робити справжню літературу… — Степанов зітхнув. — Які ж ми гутаперчеві, га? Але Цвігун не справляв враження злочинця… Цілком доброзичлива людина… Усі, хто його знав, ставилися до нього з симпатією.
— Останніми роками він змінився?
— Начебто — так.
— А в чому? Очі стали інші? Шукаючі? Злякані? Зачаєні? Миготливі? Змінилася хода? Манера мови?
— Коли я бачив його останній раз — здається, в Будинку літераторів це було, — він сидів у ресторані з друзями, за чарочкою і — фарбований був… Не сивий, яким я його бачив, а темно-каштановий…