Куди залітають лиш орли
- Автор: Маклин Алистер
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «ВСЕСВІТ»
- Переводчик: Максим Стріха
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Куди залітають лиш орли». Краткое содержание книги:
Шаффер подивився на нього й сказав:
— Давно вже пора.
Сміт почав говорити дуже тихо, бездоганною німецькою, дбаючи, щоб увесь час стояти спиною до гестапівців у кутку зали. Через кілька хвилин він побачив Гайді, що повернулася за стойку, але вдав, ніби не звернув на неї уваги. Гайді — так само. Ще за хвилину гамір раптом прищух — стало майже тихо, і це змусило Сміта урвати мову і обернутись туди, куди тепер дивилася ціла зала, — до вхідних дверей.
А подивитися таки було на що, особливо солдатам, здебільшого позбавленим жіночого товариства. У дверях стояла Мері Еллісон — у плащику з пояском, яскравому шарфику, з валізою в руці. Тиша стала дедалі глибшою. Жінки в пивницях альпійських селищ — видовище взагалі рідкісне, жінки без чоловічого супроводу — іще рідкісніше, а такі вродливі жінки — видовище просто дивовижне. Кілька секунд Мері стояла нерішуче, ніби не знаючи, що робити далі. Потім поставила валізу на підлогу, а на обличчі в неї спалахнула радість — її погляд знайшов у залі Гайді.
«Марлен Дітріх у фільмі «Блакитний ангел», — промайнуло в Сміта. — З таким обличчям, фігуркою й талантом у Голлівуді вона б загрібала грошву лопатою».
Мері й Гайді підбігли через усю притихлу залу одна до одної і обнялися.
— Моя люба Маріє! Люба Маріє! — Голос у Гайді затремтів, і Сміт подумав, що в Голлівуді слід було б приготувати аж дві лопати для грошви. — Нарешті ти приїхала!
— Стільки років минуло! — Мері стисла в обіймах Гайді й вдруге поцілувала її. — Яка я рада знову тебе бачити, сестричко Гайді! Чудово, просто чудово! Звичайно ж, я приїхала! А ти не вірила?
— Ну… — Гайді говорила, не переймаючись тим, що її чують. — Тутешня публіка просто жахлива! З ними треба день і ніч носити пістолета. Вони самі себе називають мисливським батальйоном. Вдала назва!
Солдати довкола зареготали, і за хвилину в залі вже панував такий самий гамір, як і доти. Гайді взяла Мері за руку, підвела до гурту цивільних у кутку й зупинилася біля чоловіка посеред гурту. Він був темноволосий, гнучкий, з розумним обличчям, дуже імпозантний. Мері відрекомендувала обох:
— Маріє, це — капітан фон Браухіч. Він… е-е… працює в замку. Капітане, це — моя кузина Марія.
Фон Браухіч легенько вклонився.
— Вам поталанило з кузиною, Гайді. Ми чекали на вас, фройляйн Шенк. — Він усміхнувся. — Але не сподівалися, що ви — така красуня.
Мері трохи засоромлено всміхнулась у відповідь:
— Ви чекали?..
— Він чекав, — сухо кинула Гайді. — Адже обов'язок капітана — знати про все, що діється довкола.
— Не змальовуйте мене таким поганим, Гайді. Ви налякаєте фройляйн Шенк. — Він позирнув на годинника. — Наступний вагончик вирушає за десять хвилин. Якщо мені дозволять супроводжувати молоду даму…
— Молода дама спершу піде до моєї кімнати, — твердо відповіла Гайді. — Щоб умитися й випити трохи кавового лікеру. Чи ви не бачите, що вона геть закоцюбла від холоду?
— Я помітив, що у неї цокотять зуби, — сказав фон Браухіч і всміхнувся. — Але подумав, що це — через мене. Ну гаразд, тоді наступним вагончиком.
— Я теж поїду з нею, — заявила Гайді.
— Ви обидві? — Фон Браухіч похитав головою і знов усміхнувся. Він безперервно всміхався. — Це мій найщасливіший вечір!
— Дозвіл, квитки, посвідчення та рекомендаційні листи у тебе є, — сказала Гайді. Вона виловила на пазухою своєї тірольської блузки якісь папірці й віддала їх Мері, що сиділа на ліжку в її кімнатці. — Тут план замку й інструкції. Вивчи це домашнє завдання як слід і віддай папірці мені. Я заберу їх із собою. Тебе можуть обшукати, адже ці негідники страшенно підозріливі. І випий чарку лікеру — бо ж перше, що зробить фон Браухіч, це принюхається до твого віддиху. Так буде надійніше. Капітан перевіряє геть усе. Він найпідозріливіший з-поміж них.
— А мені він видався дуже приємним чоловіком, — спокійно сказала Мері.
— Він — дуже неприємний гестапівець! — відрубала Гайді.
Коли Гайді повернулася за стойку, до Сміта й Шаффера вже приєдналися Каррачола, Томас та Крістіансен. Усі п'ятеро збоку могли видатися безтурботними любителями побалакати за пивом, але їхні притишені й стурбовані голоси свідчили про те, що всі вони дуже стривожені. Чи принаймні дехто з них.
— Отже, ніхто з вас не бачив старигана Сміті? — спокійно запитав Сміт. — Ніхто не бачив? Тоді куди ж він у біса подівся?
Усі мовчали, тільки знизували плечима. Крістіансен озвався:
— А може, мені вийти й пошукати його?
— Думаю, не варто, — відказав Сміт. — Мені здається шукати його вже надто пізно.