Без дозволу на розслідування

— Овва, нарешті натрапили на нього! Я давно здогадувався, що він, гад, дезертирував. З тією торбиною можна жити, вік не працюючи.

— Якою торбиною? — примусив себе позбутись дрімоти. — Розкажіть, Денисе… Як вас по батькові?

— Юхимович, — і затягнувся, аж зашкварчала цигарка. — То ви нічого не знаєте?

— Коли б знав, тут би не сидів.

— А його розшукали чи сам об'явився?

— Де ж його шукати, якщо пропав безвісти?

Горжій насмішкувато глянув на мене, опісля старанно затовк цигарку з землю, налив кисляку і надпив. Затим підпер скроню долонею, нахмурився, немов збирався з думками чи поринув у спогади, крутячи склянку пальцями. Я не квапив його з розповіддю, хоч згадка про якусь торбину викликала зацікавленість.

— Ми виросли з Северином на одній вулиці, вчилися в одному класі, — задумливо мовив Горжій. — Що він за людина?.. Словом, син сектантів: потайний, усе намагався бути непомітним, ні з ким не товаришував, жив, як і його батьки, Наче вовкулака. Але нікому зла не чинив. Виріс, працював їздовим у колгоспі, молився своєму богові. Коли нас призвали на війну, думали, відмовиться взяти зброю, та, напевне, побоявся розстрілу. Тоді розмови були короткі. М-да… — Горжій спрагло допив кисляк, наче у нього пересохло в роті. — Потрапили з ним у мотоциклетним батальйон, упросився в мій екіпаж. Усе ж земляк, з одного села. А на війні це неабияк-що… Всього покуштували: відступали, потрапили і вийшли і оточення. Воював Северин, як і всі, я не бачив, коли вінмолився своєму богові. В сорок четвертому визволяли Житомир.

Горжій знову поліз до кишені за цигаркою, не поспіхом закурив — я розумів, що він підійшов до головного.

— Тепер про торбину, — гірко посміхнувся. — Ввірвалися в Житомир, газуємо вулицею, а тут по нас як вчешуть з автомата з одного будинку. Володьку, що сидів у колясці, наповал. Я під стіну, зіскочили з Северином із мотоцикла, підкралися до вікна, я шмальнув туди лимонку. Вбігли в квартиру, а там два есесмани, готові. Вже хотіли виходити, коли Северин звернув увагу на шкіряну торбинку, що стояла на столі. Розв'язав вузол — і рота роззявив. Нахилив її отак, — Горжій показав на гладущику як саме, — і посипались на стіл золоті обручки, браслети, годинники, коронки, брошки, хрести, миколаївські червінці. Особливо запам'ятались сережки у вигляді соняшників із сяючим камінням… М-да, лупимо очі, аж тут — трах! І мене сюди… — Він заклав руку на спину і ткнув себепальцем під праву лопатку. — Мабуть, недобитий есесман… Розплющив я очі в палаті. Півроку провалявся у госпіталі і знову в свій мотобат. Там дізнався, що ніяких коштовностей Северин не здавав, а невдовзі йому за «язика» дали три дні відпустки, але він не повернувся з неї, пропав безвісти. Я здогадався, що чортів сектант десь сховався з тією торбиною. Розповів кому слід, та про нього й досі ні слуху ні духу. Добре десь пригрівся.

— Невже він міг дезертирувати?

— Хіба взнаєш, що в цих богомільних на умі? — стенув плечима Горжій. — Живуть, мов кроти.

— Ви не товаришували з Петром Карпанем?

— Ні, Петро жив у старій Березівці. Теж пропав безвісти. А чого, коли не секрет, вас цікавлять саме вони?