Без дозволу на розслідування

У відповідь щось стогнало і тихо мекало. Я скочив через перелаз і наблизився до тітки. Вона стригла козу.

— Бог на поміч!

— Ой!.. — стрепенулась і оглянулась на мене, весело відказала: — Спасибі. Бог допоможе, як сліпому окуляри.

Я посміхнувся дотепній приказці й присів поруч. Коза блимала розумними рожевими очима, потяглася писком й обнюхала мої руки. Тітка стригла її великими ножицями і жужми білої вовни запихала в торбу. Нараз із вирізу її квітчастої кофти вислизнув на чорному шнуркові маленький, з дитячу долоньку, образок Ісуса Христа. Я такого ніде. не бачив. І, мабуть, старий, бо потемнілий, напевне, ще її предків.

— Цікавий у вас образок, — зауважив.

— Це моєї бабуні, — сказала тітка. — 3 святої Лаври принесла. Два таких було. Одного дала синові, Петрові, коли йшов на війну. Він йому, шибеник, очі повибирав, — сумно посміхнулась.

— Навіщо?

— Щоб не бачила бозя, як брав хліб із мисника. Тоді голодний випав рік… А ви не тутешні? — сховала образок під кофту.

— Ні, з міста.

— Я ж бачу, що не березівський, — стрельнула на мене меткими очима і далі ні про що не питала.

Я нишком придивлявся до жінки. Округле лице, контури губ і брів свідчили, що вона мати Петра Карпаня. Навіть погляд смішливий, очевидно, ніколи не занепадала духом. І згадала сина Петра… Її коричневі пальці спритно орудували ножицями, що погрозливо клацали, стинаючи віхті вовни. Коза дрібно тремтіла, але лежала сумирно і пантрувала рожевим оком кожен порух своєї господині.

— Ох і балакучий ви, — покепкувала тітка. — То з чим прийшли?

— Мені б поговорити з вами… про сина.

— Про мого Петра? — здивовано-вражено дивилась на мене, і коза, скориставшись з моменту, скочила й сховалась у хлівці. — Мо', щось про нього чули? Хто ви? Звідки? — сперлася рукою на землю, щоб утриматись, не сісти на спориш.

Я допоміг їй встати — вона виявилась маленькою жінкою, мені до підборіддя.

— Не хвилюйтесь, я з міліції, інспектор, — мовив якомога привітніше і підвів її до хати.

Тітка сіла на призьбу, зажурено похилила голову, враз постарівши на кілька років. Руки безживно звисали долу, і забуті ножиці, тримаючись на пальцях, хижо, мов якась тварина, роззявили пащу. Тітка мовчала, напевне, згадувала свого сина, а я стовбичив перед нею, почуваючись так, наче пришелець з гіркого минулого.

— Тоді приходив літній чоловік і теж питав, — заговорила ніби сама до себе і тяжко зітхнула. — Гай-гай, скільки збігло літ, — звела на мене зажурені, стомлені очі, з надією запитала: — І ви нічого не знаєте?

Я заперечно похитав головою.

— Коли б отримала похоронку, було б спокійніше, а то — пропав безвісти. Їхав додому і пропав. Хіба може зникнути безслідно людина? — Кінчиком хустки витерла очі, і від того поруху ножиці сповзли з пальців правої руки, глухо дзенькнули, впавши на землю.

— Усе траплялося на війні. А ви після того не отримували листів од його товаришів?

— Може, хто й писав, не пам'ятаю. А тепер я зовсім одна, як перст. Хоч би онука залишилась, та не встиг оженитись, — вона скорботно підібрала губи, стисла їх, щоб не заплакати, а я втупився у ножиці.