Без дозволу на розслідування

— І про Карпаня тоді дещо прояснилося б, — нарешті зауважив Сергій Антонович. — Ніхто з його фронтових товаришів не писав батькам листів?

— Мати не пам'ятає.

Я теж сподівався на листи, хоч на одне прізвище, щоб потім розшукати того адресата і зустрітися зним. Але з Карпанем не поталанило. Безперечно, коли б з’ясувалось, що він теж отримав гроші, коло пошуків остаточно замкнулося б на нашому місті чи Березівці. На жаль, щодо Карпаня ні певності, ні сумніву. Нічого. Лише батько і Замрика подали надію.

— Ти мені сповіщай новини, — попросив Великошич, неквапливо одягаючись, мабуть, думав про коштовності. — Тепер у мене таке відчуття, Арсене, що десь поблизу лежить важливий факт. Десь він тут, поруч, як ото двоє в темній кімнаті, а не бачиш його. Га?

— Не знаю, — знизав плечима, бо досі того не відчував.

— Не забувай про дрібниці, — зашнурував туфлі й розігнувся. — У задавнених справах вони надто важливі. Ну, я пішов, — Великошич ступив од мене кілька кроків і повернувся. — Оля далі розташувалася, за кущами шипшини.

Дивився у його широку спину, сповиту білою сорочкою. До мене не дійшли слова про Олю. Пойнятий запізнілою тривогою, яку викликав Сергій Антонович, сказавши про важливий факт, я завмер посеред пляжу. Чомусь здавалося, що той факт утратив назавжди, напочатку пошуку, загубив його, не звернув уваги, і тепер він ніколи не спливе. Страшне і болюче почуття. Я сів на пісок і гарячково перебирав у пам'яті події останніх днів, розмови, зустрічі…

Лише коли на мене впала тінь і довго не сходила, я поволі звів голову вгору. Небо починалося із струнких засмаглих жіночих ніг, голубого трикутника купальника… Оля! Я схопився, розгублено розглядаючи її, ніяк не розуміючи, що в ній змінилось. Ах, це ж вона підібрала коси під білу косинку, якою щільно пов'язала голову, і її лице округлилось, відкрилось усе, миле й дитинне, беззахисне від сонця.

— Ти чого тут сидиш? — запитала, беручи мене за руку. — Стою, стою над тобою, а ти мов скам'янів. Га, Арсене?

— Нічого, нічого, Олю, — і дуже примружився, ніби від сонця, щоб не розгледіла суму в моїх очах.

Вона більше нічого не спитала. Повела за собою, не випускаючи руки, наче дитя, до кущів шипшини. На нас з цікавістю поглядали пляжники. Я покірно йшов за нею, не зважаючи на знайомих. Оля вперше так повелася: не приховувала на людях своїх почуттів. Я був схвильований цим вчинком, як на її вдачу рішучим і хоробрим. У неї виявились незнані досі риси характеру. А я вважав, що добре знав її.

— Сідай.

Кущі шипшини сховали нас від стороннього ока. Оля горілиць лягла на коричневу байкову ковдру й заплющилась. Неподалік у березовому гаю щебетали пташки. Сюди ледь долинали голоси із пляжу. Я дивився на Олю, на її видовжене тіло, сповнене юної краси, зваби, і вона здавалась мені легенькою, мов пір'їнка, аж хотілося взяти на руки. Доторкнувся до її шиї, до ніжної, шовковистої і теплої шкіри. Оля притисла щокою долоню до свого плеча.