Без дозволу на розслідування

Костик метнувся за пліт, і до мене долинуло приязне бубоніння тітки Ніни.

Уже не думав, як повестися із Замриками. Скажуть щось чи ні — мені байдуже. Головне — існував Денис Горжій, що воював разом із Северином. Велика вдача надибати на нього. Мені не терпілося чим швидше з ним зустрітись. Он побачився з Кур-тієм — і з'явилися нові факти.

Я посигналив, і через хвилину на перелазі виріс Костик із пазухою грушок. Він поволі зійшов на дорогу, впираючись п'ятами в землю і кумедно випинаючи черевце, щоб не тягло вперед.

— Ого, ти вдвоє поважчав, — зауважив, садовлячи його на сидіння.

— Солодкі, — міцно зажмурився Костик від задоволення.

Карпань стояла за перелазом.

— Бувайте здорові!

— Хай щастить тобі, сину, — закивала головою.

— А тепер поїдемо до Замриків, — сказав я Костику.

— Угу.

Ми кривуляли вузькими вулицями. На вибоїнах Костик штовхав мене грушками в поперек, кректав, мов старець, віддуваючись, і я потерпав, щоб з його спасівок не зробилася киселиця. Часом з придорожніх кущів вилазив зареп'яшений пес і для годиться брехав на нас, лінуючись кинутись навздогін за такої спеки.

Порівнявшись із рудим штахетником, Костик ткнувся лобом мені в спину і загукав:

— Тут!.. Тут, дядю!

Він знову залишився стерегти мотоцикла.

Цегляна хата і сарай під бляхою, цементова криниця з дашком, стежка, вимощена плескатими шматками граніту, свідчили про хазяйновитість та статки. Я роззирнувся по обійстю, шукаючи буди. Дивно: наче не тримали собаки. І все ж йшов до ганку насторожено. За дверима, оббитими повстю, чулося глухе постукування, як ото шевці забивають цвяхи в підошви чобіт або черевиків. Я стукнув кілька разів пальцем по дверях, і, звичайно, ніхто не відгукнувся, тому відчинив їх без запрошення і переступив поріг. Посеред кімнати на ослінчику сидів огрядний, червонястий дядько в чорному фартусі. Коліньми він стискав лапу, на якій дерев'яними цвяхами їжачився чобіт.

— Добридень, — привітався, охоплюючи зором кімнату: піч, тапчан, біля вікна стіл і лавка, на стіні висів мисник, а в кутку на стільці відро з водою.

— Старий Замрика кивнув, не подаючи голосу, — губами тримав дерев'яні цвяхи. Насуплено, підозріло оглядав мене з-під кущуватих сивих брів примруженими очима. Його щоки мовби їжачились білими цвяхами — неголеною щетиною.

— Яз міліції, — зразу відрекомендувався.

У нього ворухнулися брови, він неквапливо згріб із губ, наче витираючи, цвяхи, поволі висипав їх у склянку.

— Документ, — вимогливо сказав напрочуд тонким голосом.

Я подав посвідчення. Замрика прочитав уважно, глипнув на мене, мабуть, звіряв із фотокарткою, і повернув. Потім поклав лапу на підлогу, вперся волохатими руками в коліна — приготувався слухати, не запрошуючи сісти.

За рік роботи звик, що люди по-різному ставились до мене: одні поштиво чи запобігливо, інші байдуже або зацікавлено, а деякі з погано прихованою боязню. Замрика — ніяк: його велике червонясте лице непроникливе, наче в кам'яного ідола. Напевне, приготувався прийняти муку за свою віру.