Без дозволу на розслідування

До блокпоста дістався за кілька хвилин. Ліворуч, на повороті до Березівки, біля залізничної колії мигнули сірі стіни приземкуватої хати, помешкання чергових, де жили, дві жінки й материна дивна учениця, дев'ятикласниця Ніна Дубовенко, яка не злюбила хімії, коли дізналася, що все навколишнє можна виразити формулою.

Дорога на Березівку навпіл ділила гай, обабіч якого в ранковому маєві мліли берези. Сонце добряче пражило землю і вже випило росу з трави й листя, але її духмяна вільгість ще не випарувалась над шляхом, і я наче купався у ній, розтинаючи пругке повітря. Шосе тьмяно полискувало камінням, немов луска на великій рибині, і ген, звиваючись, перестрибнуло Лебідку, далі бігло серед стерні й губилося за першими, віддалік маленькими хатами. І я вперше за рік роботи гостро усвідомив, що це дорога батька і матері, дорога мого дитинства. На ній лежали наші невидимі сліди. Невже по ній батько йшов у сорок четвертому році?

Майнув через місток, і враз перед моїм зором постало село, відмежоване від гаю полем. У соковитій зелені садів привітно біліли будинки, ряхтіли шибки на останньому поверсі школи, величаво, ніби вартова вежа, стриміла силосна башта.

Я в'їхав з дивним передчуттям чогось незнаного досі в Березівку. Зупинився на заасфальтованому майдані, що став центром села і прикрасився Палацом культури, двоповерховим правлінням колгоспу, школою, відділенням зв'язку, універмагом, чайною, книжковим магазином, будинком сільради. Шкодував, що не залишилося хати, де ми жили, де я народився. На тому місці — меморіал загиблим у Великій Вітчизняній війні односельчанам: статуя скорботної матері, квіти…

Коли я дивився на те святе місце, в мені зненацька спливло болюче до відчаю: а чи викарбували б на плиті прізвище мого батька? Раптом вирішать увіковічнити імена для нащадків… І я, не знаходячи відповіді, відчув поповз холодних мурашок по спині, бо ж на кожного бійця, в такому випадку, сільрада подавала офіційний запит у військкомат.

Збентежений та пригнічений, я намірився зайти до правління, запитати адресу Карпанів і Замрик… Ступив кілька кроків і почув позаду дитячий голос:

— Дядю, покатайте.

Хлопчик років семи, зодягнутий у білу сорочечку і чорні труси, боязко визирав з-за статуї.

А ти знаєш, де живе Дем'ян Карпань?

— Діда Дем'яна нема, — осмілів і вийшов, зазирнув у фару.

— Як нема?

— Помер торік. Є баба Ніна.

— Покажеш її хату?

— Еге, у них спасівка росте на подвір'ї.

Я висадив його на сидіння і наказав міцно триматись. У малого щасливо сяяли очі, він крутив навсебіч круглою головою, мабуть, шукав своїх товаришів, щоб похизуватись перед ними. Поволі рушив, щоб хлопчик не впав.

— Як тебе звати?

— Костик.

— А баба Ніна вдома?

— Стрижуть Майку, — невдоволено буркнув, і я завважив, що, напевне, з бабиною онукою Костик чогось не поділив.

Вулиці й хати здавалися знайомими, і мене не полишало відчуття, ніби я колись ними гасав, осідлавши хворостину.