Без дозволу на розслідування

Я загальмував, усміхаючись.

— Виходь, підвезу.

За кущем — нічичирк.

— Я ж тебе впізнав.

Зашелепотіло листя, й почулося зітхання.

— А Вірі Матвіївні не скажете? — нарешті озвався Ніна Дубовенко.

— Слово.

Вона несміливо вийшла із схованки, тримаючи в руці козубок. Із цікавістю зиркала на мене ожиновими очима.

— Ти так боїшся моєї мами?

— Не боюсь, — потупилась. — Соромно. Не дається мені хімія. Оце сиділа над нею, аж голова розболілась. І як я складу перетримку?

— Я теж добряче парився над формулами, — розрадив її.

— Ні-і, — протягла недовірливо. — У вас мама вчителька.

— То мама, а не я, — заперечив, розглядаючи Ніну, лошакувате шістнадцятирічне дівча. — Ходи сідай.

Вона перестрибнула через кювет і в нерішучості зупинилась.

— А я бачила, як ви їхали в Березівку, — сказала, погойдуючи козубком.

Проїжджаючи повз блокпост, я нікого не помітив.

— Де ж ти була?

— У садку на вишні, — вмощувалась на сидіння. — Ми не перекинемось?

— Добре тримайся.

Ніна поставила козубок собі на стегно, а правою рукою ухопилася за пасочок. Я дав газ, і «Ява» шарпнулася вперед.

— Ой!.. — злякано-весело скрикнула, стукнувшись лобом об мою спину. — Я ще ніколи не їздила на мотоциклі.

Вона справді боялась: притислась до мене, і я спиною відчув її маленькі гострі груденята. І чомусь від того стало соромно. З-за мого плеча Ніна визирала на дорогу і своїм диханням, наче травинкою, лоскотала мені вухо. Я почухав його об плече і на мить угледів її кирпатий носик та пустотливі іскорки в примружених ожинових очах.

— Ми обігнали автомашину, де в кабіні з водієм сиділа жінка. Я подивувався, що Ніна їм «голосувала», — там бракувало зайвого місця. Через кілька хвилин зупинився біля стежки на блокпост.

— Уже? — розчаровано сказала дівчина й капризно надула губи. — Так швидко.

Неохоче злізла з мотоцикла.

— Перездаси хімію на «п'ять», цілий день кататиму, — пожартував, щоб розраяти її.

— Справді? — широко розплющила очі. — А… якщо на «чотири»?

— Тоді півдня.

— Ні, краще покажете мені колишню ставку Гітлера під Вінницею, — цілком серйозно сприйняла вона мій жарт і здійняла з козубка лопушок. — Пригощайтесь суницями.

— Дякую, Ніно, — взяв кілька бубок, щоб не образити її. — Вчи хімію.

— Я вивчу. От побачите! — гукнула мені вслід. Оглянувся — вона махнула рукою і з підскоком, наче пустотливе козеня, пострибала по стежці, крутячи «сонце» козубком. Мені було весело і радісно, що мотоцикл викликав гарний настрій у дівчини, як куплений мамою велосипед у хлопців нашого провулка. Та коли на очі ненароком потрапив годиннник, я мимоволі скривився — третя година. Знову підвів Олю. Цього разу так не минеться. І довго я обманюватиму її? Ще тиждень тому мріяв про щоденні побачення, чекав відпустки, наче манни небесної, а тепер доводилося викручуватись, уникати зустрічей. І погода — мов на замовлення: сонячно, безвітря, тільки й вилежуватися на березі Лебідки. Та, правду кажучи, я не шкодував за втраченими днями. Лише потерпав, щоб не витлумачила Оля по-своєму мою відсутність.