Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
За думками не зоглядівся, як дістався додому. Завів мотоцикл на подвір'я. Мати поралась на городі: обривала листя на пізніх полуницях, щоб швидше стигли. Вона розігнулась і побачила мене.
— Дзвонила Оля, — повідомила ображено. — Мені вже соромно щоразу відповідати, що тебе нема. Ти хоч би не обіцяв їй, що підеш на річку. Негарно, Арсене, негарно.
Я сів навпочіпки, щоб не бачити її провинних очей, і вибрав кілька полуничок. Що їй відповісти? Для себе я мав виправдання, і Оля мене зрозуміла б, коли б знала, чим займаюсь. Я втупився у землю…
— Ходімо пообідаєш, — торкнулася мати мого волосся.
— Я вже обідав.
Вона не поцікавилась де.
— Може, підскочиш до Сави Архиповича, щоб поговорив з Гораком про ремонт? — несміливо запитала.
— Хіба Придиба не на роботі?
— Сьогодні ж неділя! Ех ти, дні погубив, — мовила скрушно, беручись полоти полуниці.
— Тоді поїду, — здогадався, що мати в першу чергу в тих відвідинах вбачала мою зустріч з Олею. Уже вельми їй хотілося мати Олю за невістку.
— Переодягнись, Арсене, — порадила. — Геть запилюжився.
Я швидко сполоснувся, одягнув кремову теніску й сірі штани. Якщо Оля вдома, думав собі, поїдемо на річку. До вечора далеко — встигнемо позагоряти й покупатись.
Коли вийшов з хати, мати прискіпливо оглянула мене й нічого не сказала. Залишилася задоволена моїм виглядом.
Вивів «Яву» на вулицю і поїхав.
Балюка помітив здалеку: сидів на лавці під хатою і читав книжку. Зачувши шум мотоцикла, повернув сиву голову. Встав, пішов до хвіртки. Я мусив зупинитись. Долоня в Романа Гнатовича широка й міцна, не моя — вузька, інтелігентна.
— Купатись зібрався?
— Спочатку до Сави Архиповича, а потім гайну на річку.
— Еге, хай поговорить з Гораком. Крутись, ти ж хазяїн, — усміхнувся, розгладжуючи руді вуса. — А взагалі тобі зараз не до того.
Це мати затіяла ремонт.
— Хто ж міг таке передбачити? — розвів він руками, — ' Я щодня думаю, як там і що? Чи натрапивна якусь ниточку? Надто багато часу минуло.
— Ниточки нема, а кілька вузликів зав'язалось, — не втерпів і похвалився.
— Справді, Арсене? — жваво відгукнувся Балюк, зацікавившись.
Є, Романе Гнатовичу. От лише не знаю, що вони дадуть і куди приведуть.
— Тоді шукай, шукай, — порадив настійно. — А за ремонт не турбуйся, допоможемо. Роби свою справу. Роби, Арсене.
Він підбадьорливо поплескав мене по плечу, і я поїхав. Поминув триповерхову школу, де знайомий кожен камінчик на подвір'ї, кожна щербина на сходах. Ген під парканом росла моя береза, принесена з гаю у сорок п'ятому році. Скільки ж це їй? Мабуть, більше, ніж мені. Її верхівка нарівні з дахом, і вже до стовбура прив'язана шпаківня.
Мені довелося зробити добрячого гака, бо вулиці перекопані траншеями під газопровід. Основна магістраль тяглася неподалік Придибиного обійстя, через старе глинище. Я рідко заходив до Олі, частіше ждав її коло хвіртки на лавці під осокором. Цікаво, чи застану її? Хотілося, щоб Олі не було вдома. Впевненіше почуватиму себе і не пектиму раків од її ображених поглядів, бо ж у присутності батька не скажу нічого втішного і не виправдаюсь перед нею. Ах, краще б вона ні про що не питала!
Звернув ліворуч. У повітрі снували запахи тушкованого м'яса і пригорілої олії, які висотувались ізцехів харчокомбінату, розташованого на Олиній вулиці. Он і наш осокір. Швидко наближалися зелені ворота Придиби. Під ними поставив мотоцикл на лапу.
— Ти знову приїхав? — поруч проказала баба Фросина.
Я повернувся — з-за плоту виднілася лише її голова, пов'язана, як завжди, теплою картатою хусткою. Баба зі злістю глипала на мене і шамкала запалими губами.
— Покусають тебе собаки. Ой, покусають! — гугнявила. — Чого ти сюди їздиш?
— Не покусають, — лагідно відповів, щоб не дратувати її. — Тут нема собак.
— Є, є!.. — злякано оглянулась на свою низеньку, під соломою, хатину, ніби бабу хтось міг підслухати. — Вони так і шастають, так і шастають!..
Мені жаль самотню, хвору жінку, і щоразу, зустрічаючи її, картав себе, що в дитинстві разом із хлопчаками дражнився з нею, поки не довідалась мати.
Увійшов на подвір'я Придиби. Від хвіртки до заскленого ганку вела вимощена бетонними плитами стежка. І хлів, і хата Сави Архиповича покриті оцинкованою жерстю, що аж горіла на сонці. Криниця під дашком, стоси цегли, напевне, збирався обкладати хату. Поруч з бабиною висока, на підмурку, вікнаста господа Придиби здавалася палацом. Господар, нічого не скажеш. Навіть під кожною ринвою металеві бочки для дощової води. Під вікном Олиної кімнати розкішний квітник: ружі, піони, айстри, гладіолуси, мальви, чорнобривці, волові очки, ще якісь дрібненькі квіти, назви яких я не знав. І на підвіконнях — вазони. Оля кохалася в квітах.