Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Мене цікавить ваш син.
— У нас не було сина, — відповів, ніби відрубав, і жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі.
— Як не було? — сторопів я, опускаючись на лавку. — А Северин?
— Він відступився од бога, і бог його покарав, — мовив завчено, монотонно.
— Чим же він не догодив богові?
— Узявши зброю в руки, — пискнув, дивлячись прямо поперед себе, кудись у вікно.
— Але ж… то фашисти. Коли б усі відмовились, хто б захищав рідну землю? — заперечив, відчуваючи, як у мені закипала злість.
— Все одно. Так угодно богові, — прорік, наче ідол.
— І вам не шкода сина?
— Ми замолюємо його гріх, — відказав незворушно.
Мене охопив страх: видалось, ніби розмовляв із мерцем чи з якоюсь поторочею, що прибрала людську подобу. Відчував, як крізь вікно припікало у спину сонячне проміння.
— А ви воювали? — запитав.
— Я бракований.
Не поцікавився, що в нього за хвороба. Вразив інший брак. І, може, в тому моя провина, моєї матері, всіх односельчан, що поруч жила людина, спустошена, відстала і страшна у своїй відчуженості од усього нашого. Скільки ж їх у Березівці? З тією думкою я попрямував до дверей. Тільки-но переступив поріг, як молоток заходився вганяти цвяхи в чобіт. Для кого він їх майстрував? Для своїх братів, сестер по вірі чи односельчан? За хвірткою оглянувся — ні на ґанку, ні у вікні Замрики не було.
Костикова пазуха, в сірих вологих кружальцях, значно поменшала. Малий з цікавістю лупав на мене вдоволеними очима. Витягнув за кінчик грушку її подав мені. Вона була тепла від його тіла.
— Ви не боялись? — пошепки запитав.
— Кого?
— Савродима.
Я погладив його вигоріле волосся, схоже на волоть кукурудзи.
— Ні, Костику, і ти не бійся. Ти не знаєш, де зараз дядько Горжій?
— Дядько Денис? У полі, коло комбайнів, — і сам поліз на сидіння.
А мама не шукатиме тебе?
— Вона на свинофермі.
Ми поїхали. Костик добре знав своє село. Мені пощастило з провідником, та ще й у жнива, коли в хатах позалишалися одні старі, немічні.
Рівчакуваті вулички поступово мілішали і на околиці села зовсім вирівнялись. Я підозрював, що Костик навмисне вибирав найдовший шлях, і, коли невдовзі з'явились будівлі з оборами, де поважно походжали, рохкаючи, свині, моя підозра підтвердилась. Біля воріт крайньої ферми купчились жінки в білих халатах, одна з них замахала рукою, і Костик голосно засміявся. Я здогадався — його мати.
За фермами починалося поле. Воно дихнуло гарячим повітрям, просякнутим пахощами стиглих хлібів. Дорога в'юнилася поміж високими соняшниками з почорнілими зернятами, і на нас немов дивилося звідусіль безліч широко розплющених очей у зелених віях. За соняшниками стелився буряковий лан, а далі на обрії колосилися вистояні пшениці, зеленіла тоненька смужка лісу, від якої рухались комбайни. Попри все, було легко і радісно на тому роздоллі. Безхмарне блакитне небо кликало в свою незайманість, видзвонювало піснями жайворів, і не хотілося вірити, що в світі існували зло й неправда, війна і смерть…
У видолинку поля з'явився комбайн, що стояв коло вагончика. Костик знову буцнув мене головою у спину, і я загальмував.
— Заждіть, я зараз, — він сповз із сидіння і метнувся за вагончик, босоніж по стерні, аж я мимоволі заворушив пальцями ніг. Невдовзі виглянув і гукнув: — Ходіть сюди! Тут дядько Денис!
За вагончиком був напнутий брезентовий навіс, під яким жовтів довгий, свіжовиструганий сосновий стіл із лавками. За столом, перед мискою борщу, сидів шпакуватий худорлявий чоловік у розхристаному комбінезоні. Він здивовано звів брови, кладучи ложку.
— Що, хтось із наших поцупив хліб? — несамохіть вихопилось у нього.
— Та ні, я в іншій справі, — потиснув його суху долоню, дивуючись, звідкіля він мене знав.
— А я вже подумав… — і вибачливо посміхнувся— сяйнув і зник білий разок зубів на засмаглому до чорноти обличчі. — Пообідаєте? Їй-бо, такого борщу ви ніде не їли. Механізаторський. Мотре, принеси-но ще одну миску!
Костик вибрався на комбайн, під парасольку, і захоплено крутив кермо, подаючи сигнали губами. З вагончика виплила з тарілкою рум'янощока, пишнотіла молодиця у білому халаті й косинці, зав'язаній на потилиці.
— Чого галасуєш, цигане? — проспівала весело-грайливо. — Не терпиться? Уже дав норму?
— Дав, Мотре, аякже, — Горжій позирав на її статуру лукавими очима.