Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
Я крадькома ковзнув поглядом по вікнах — нікого. Коли б тримали собаку, вже б сповістив, щохтось прийшов, і не треба стукати вдвері. Не хотілося заходити до хати. Якось затягла Оля, то Сава Архипович відразу на стіл частування, мовляв, гість… Підходячи до ганку, помітив біля хліва свіжу купу землі. Мигнула лопата, викидаючи шмат масного чорнозему. Я попрямував туди.
Яму копав Придиба. Він стояв спиною до мене з непокритою головою, зодягнутий лише в синю майку і робочі штани. Працював непоспіхом: ледь нагинався, натискаючи ногою на заступ, легко відважував брилу і без помітного зусилля піднімав її вгору, супроводжуючи рух задоволеним «ох!» Мабуть, йому подобалось копати землю. Я вперше побачив його без сорочки і завважив, що він чоловік при силі: чітко проступали цупкі, опуклі м'язи на руках і плечах, де росло рідке руде волосся і рябіли жовті цятки ластовиння, якого, на диво, не було на обличчі. Сава Архипович узяв грудку землі, розім'яв її на долоні, наче агроном чи сівач, визначаючи її вартість.
— Ех, земля-земля, — тихо мовив і знову взявся копати.
Мені стало незручно, ніби підглядав за ним, і я кахикнув, виходячи наперед. Придиба оглянувся і обпік мене злим поглядом, який нараз полагіднішав.
А я думав, це Василь. Десь повіявся, чортяка, і залишив мене в цій ямі.
— Під що копаєте? — сів я навпочіпки.
Хочу зробити льох для бараболі.
— А той? — кивнув на цементову шию погрібника біля сараю.
— Найкраще бараболя зберігається в землі і не втрачає смаку, — пояснив Сава Архипович, ступивши до протилежної стіни, щоб не дуже задирати ти до мене голову.
Дивний вигляд мала людина в ямі: вона робилася набагато меншою і ставала ніби безпомічною, беззахисною. Мені кортіло порадити Прибиді вилізти звідтіля.
— Я до вас, Саво Архиповичу, з проханням, — наважився пояснити свою появу, зрозумівши, що він не залишить ями.
— Здогадуюсь, про що мова, — лукаво примружився. — Якраз і дні підхожі для перекриття.
— То дядько Гаврило згодний?
— Упросив його. Ех, життя!.. — Колупнув землю лопатою, глибокодумно зауважив: — Хата без доброї покрівлі — що взимку людина без шапки.
— «Може, й без шапки», — подумав, не знаючи, про що говорити далі. Я взагалі не вмів підтримувати розмови на господарські теми, не лежала душа до хазяйства, і, коли б не мати, досі не звертав би уваги на похилений паркан, дірявий дах і давно не фарбовану веранду. А Придиба — зразковий домовласник. Свідчення тому: добротний штахетник і залізні ворота, чи не найкращий будинок у місті, дбайливо доглянути великий садок і входжений присадибний город, просторе чисте обійстя, фруктові дерева, навіть декілька вуликів. Він усе робив сам. Мабуть, зовсім про іншого зятя мріяв Сава Архипович, і, напевне, Олі нелегко прийшлося, захищаючи мене перед батьком.
— Коли ж його чекати?
Придиба глянув у небо, трохи подумав і мовив:
— Понеділок — важкий день. Хоча він у бога не вірить, але почне з вівторка. Гляди, не розбери до того дах.
— А чого?
— Хм, — Придиба посміхнувся, пробачаючи мою необізнаність. — На випадок дощу. За один же вечір хати не перекриєш, а поступово, шматками.
Я почувався перед ним невігласом і з надією подивився на вікна, чи не майне у якомусь обличчя Олі, чи не збіжить вона з високого ґанку, вгледівши мене.
— Оля пішла на річку, — сказав Придиба.
Давно?
— Та ні, — взявся за заступ. — Якщо побачиш Василя, скажи, хай біжить додому.
Зями методично вилітав суглинок і зблискувала, вичищена об землю, лопата. Я з полегкістю залишив подвір'я, не зважаючи на доброзичливість і тактовність Придиби. Одначе ще дужче пройнявся до нього повагою за делікатність і розуміння. Він гадався, чого я кинув погляд на вікна.
Згодом вибрався за місто, добувся берега Лебідки. Під грибками сиділи й лежали відпочиваючі, якийсь хлопчик робив стойку на руках, а молодь, утворивши коло, грала у волейбол. На мілководді діти хлюпали один на одного водою, і над ними висіла маленька казкова райдуга.
Від зеленого плеса річки тягло приємною прохолодою.
Я шукав поміж різнобарвних купальних костюмів голубого, в дрібних білих квіточках, Олиного, але на пляжі його не угледів. Подумав, чи не пішла вже додому і я розминувся з нею. Ніде не палахкотіла і руда чуприна Василя.