Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Трохи згодом та сама біднота нападала на «куркулів» і силоміць відбирала в них хліб, «передаючи його органам радянської влади». Вони також взяли участь у так званій «боротьбі з бандитизмом», воюючи з різними «куркульськими бандами», і в одному випадку навіть покликали на допомогу міліцію. Як згадував один із комбідівців: «Міліція з активом бідноти захопили банду біля кладовища. Під час перестрілки банда зникла й більше в селі не з’являлась, а незабаром її остаточно ліквідували».[154]
Неначе постійне дежавю різанини відбувались одна за другою. Опір селян розлютив більшовиків, і не в останню чергу тому, що цей опір суперечив їхньому історичному детермінізму — адже бідні мали підтримувати більшовиків, а не воювати проти них. Свідомі того, що вони опинилися у меншості, а також чисельної переваги ворога, більшовики стали жорстокішими, інколи вимагаючи вбивства сотень селян у відповідь на вбивство одного комуніста, або закликаючи до винищення усього чоловічого населення окремого села.[155]
Трагедії тих жахливих років продовжували жити в пам’яті місцевих жителів упродовж десятиліть, підживлюючи прагнення до помсти з усіх сторін. Але одне з найбільш брутальних насильств було застосоване до групи, котра намагалась якнайдалі дистанціюватись від конфлікту.
Восени 1914 року молодий російський солдат Максим написав веселого листа своїй родині з австрійського фронту. Він починає з привітань своєму батькові та решті родичів, і переходить до побажань на кшталт «Господь Бог дасть вам доброго здоров’я та всього найкращого в світі». Однак далі він з тривогою продовжує. Його загін зазнав поразки, в якій він звинувачує євреїв-шпигунів. Вони, як йому здавалося, обладнали підземну телефонну лінію, щоб передавати інформацію ворогу. З тих пір він і його товариші «грабують та б’ють євреїв, тому що вони на це заслуговують, адже хочуть обдурити нас усіх».[156]
Зрозуміло, що Максим не перший, кому спало на думку, що євреї були зрадниками: антисемітизм був поширеним у царській армії в 1914 році так само, як і в російському суспільстві, навіть у найвищих колах. Цар Микола II був запеклим антисемітом. Для нього євреї стали символом усього поганого в сучасному світі. Імператор навіть охарактеризував одну з газет як осередок, «де сидить той чи інший єврей... і своє завдання вбачає в тому, щоб налаштувати людей один проти одного».[157] Протягом правління Миколи II царська таємна поліція — «охранка» — сфабрикувала «Протоколи сіонських мудреців» — сумнозвісну підробку про єврейську змову для підкорення світу. Держава також доклала зусиль до підбурювання погромів в усій Росії 1905 року. Зважаючи на такі панівні настрої, переконання командування російської армії в 1914 році в тому, що євреї «спілкуються з ворогом за допомогою підземних телефонів та аеропланів» і передають німецьким військам золото через фронтову лінію в шлунках худоби та гусячих яйцях, вже не видається дивним.[158] Неймовірні конспіраційні теорії про єврейську зраду пропонували правдоподібні пояснення прикрих фактів: поразки загону, втрати провізії, поганої боєздатності цілої армії.
Аналогічне переконання в реальному існуванні єврейської змови, поширене задовго до Лютневої революції, підштовхнуло до серії жахливих масових вбивств, що сталися в наступні роки. Згідно із загальновизнаними дослідженнями, в 1918–1920 роках бійці усіх сторін — білих, Директорії, поляків та більшовиків — вбили щонайменше 50 000 євреїв під час більш ніж 1 300 погромів по всій Україні. Деякі дослідники визначають кількість загиблих у 200 000. Десятки тисяч було поранено і зґвалтовано. Багато містечок — штетлів — спалено вщент. Чимало єврейських громад були змушені віддати усю власність озброєним солдатам, які погрожували їх убити в разі відмови. У Проскурові (нині Хмельницький) повстання, розпочате більшовиками, призвело до смерті 1 600 людей лише за два дні. Тисячі євреїв тікали до Києва в пошуках порятунку від голоду та хвороб. Коли війська Денікіна залишили місто в грудні 1919 року, в тимчасових притулках для біженців було знайдено близько 2 500 трупів євреїв.[159]
Вичерпне пояснення цієї ганебної хвилі антисемітського насильства виходить за межі цієї книги. Ще й тому, що більшість свідчень, які дійшли до нас з того часу, автори обирали вибірково для підтвердження певної настанови — або проти більшовиків, або проти Білої армії чи Директорії. З великої кількості джерел стає зрозумілим, що злочинці були з усіх сторін протистояння. Григор’єв навіть не намагався приховати свого агресивного антисемітизму; Денікін і його генерали з особливим захопленням підтримували погроми як відповідь «єврейській» ЧеКа та «єврейським» більшовикам. Британський журналіст, який деякий час подорожував з Денікіним, зафіксував, що офіцери білого генерала та його оточення, згідно з вихованням, здобутим за часів царизму, «звинувачували євреїв в усіх проблемах своєї країни»:
154
Нижник, “Пока резерв”.
155
Graziosi, Stalinism, Collectivization and the Great Famine, 24.
156
Володимир Сергійчук, Погроми в Україні в 1914–1920 роках: від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах (Київ: В-во ім. Олени Теліги, 1998), 62–3, цит. ЦДІАК, 1439/1/1552, 226.
157
Simon Sebag Montefiore, The Romanovs (London: Weidenfeld and Nicolson, 2016), 530.
158
Oleg Budnitskii, Russian Jews Between the Reds and the Whites, 1917–1920 (Philadelphia, PA: University of Pennsylvania Press, 2012), 225.
159
Сергійчук, Погроми в Україні, 20–1.