Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Місис!—гаркнув гладкий хлопець.
— Ну, Джо? — промовила, вся тремтячи, леді.— Я завжди була тобі доброю господинею, Джо. З тобою поводились якнайкраще. В тебе ніколи не було багато роботи, і ти завжди мав добру їжу.
Нагадування про їжу розчулило хлопця, і він вдячно відповів:
— Я знаю це все.
— То чого ж тобі треба? — вже сміливіше запитала леді.
— Я хочу вразити вас на смерть.
Такий спосіб висловлювати вдячність здався старій леді занадто кровожерним, а що вона не знала, як саме буде досягнено таких наслідків, то до неї повернулися всі її попередні страхи.
— Як ви думаєте, що бачив я вчора в цій бесідці?
— Боже милий! Що? — скрикнула стара леді, перелякана урочистим тоном опасистого хлопця.
— Чужий джентльмен — той, що руку йому прострелено, — обіймав і цілував…
— Кого ж, Джо? Сподіваюсь, не нашу служницю.
— Гірше, мадам, — закричав хлопець.
— Невже якунебудь з моїх внучок?
— Ще гірше!
— Ще гірше, Джо? — здивувалася стара, думаючи, що дійшла вже границь нещастя людського. — Так кого ж? Я доконче мушу знати.
Гладкий хлопець озирнувся і гаркнув у саме вухо старої:
— Міс Рахіль.
— Що? — зойкнула леді.— Скажи голосніше.
— Міс Рахіль! — загримів хлопець.
— Мою дочку…
Хлопець захитав головою, і шоки його затрусились, як холодець.
— І вона стерпіла це? — крикнула ледь
— Я бачив, як вона сама його цілувала, — лиховісна усмішка скривила губи хлопця.
З своєї схованки містер Джінгл не міг бачити виразу, якого набрало обличчя леді, а то він, напевне розсміявся б і тим виявив себе. Але він не розсміявся, а уважно слухав. До його вух долітали уривки гнівливих фраз: „Які Без мого дозволу. У такому віці! Нещасна я! Могла б почекати, коли я вмру". Потім він чув, як затріщала під ногами хлопця жорства. Джо пішов, і стара залишилась сама.
Може, це був незвичайний збіг обставин, але факт, що через п’ять хвилин по прибутті минулої ночі на Мейнорську ферму містер Джінгл вирішив, не гаючи часу, почати наступ на серце дівулі — тітки. Він був досить кмітливий і спостеріг, що його невимушені манери не були неприємні об’єктові його нападу, і до того ж мав підстави гадати, що в тітки є найкраща з жіночих чеснот — гроші.
Заглибившись у міркування з приводу цього, Джінгл під захистом згаданих кущів вибрався з своєї схованки і пробрався до дому. Доля, здавалось, опікувалася ним. Містер Тапмен і решта джентльменів саме вийшли з саду, а молоді панни, як йому було відомо, гуляли після сніданку. Поле було вільне.
Двері в їдальню були причинені. Він зазирнув туди.
Тітка сиділа за рукоділлям. Джінгл кашлянув. Вона глянула на нього й усміхнулася. Нерішучість не була в числі прикмет вдачі містера Джінгла. Він таємничо поклав палець на губи, ступив у кімнату й зачинив двері.
— Міс Вордл, — сказав містер Джінгл з удаваним запалом, — вибачте сміливість… недовга знайомість… нема часу для церемоній… все викрито.
— Сер… — промовила дівуля-тітка, вражена несподіваним з’явленням і не певна, чи сповна він розуму.
— Тихо! — сказав містер Джінгл театральним шепотом. — Гладкий хлопець… обличчя, як пудинг… круглі очі… мерзотник. — Тут він промовисто тріпнув головою, а тітка затремтіла з переляку.
— Ви, я думаю, маєте на увазі Джозефа? — спитала леді, силкуючись здаватися спокійною.
— Так, мадам… клята штука той Джо… зрадливий собака Джо… розказав старій леді… леді лютує… аж нетямиться… бесідка… Тапмен… цілував і обіймав… і всяка штука… Га, мадам, га?
— Містер Джінгл, — сказала тітка, — якщо ви прийшли сюди ображати мене…
— Ні в якому разі,— відповів Джінгл, — підслухав розмову… прийшов попередити вас про небезпеку… запропонувати свої послуги… уникнути скандалу. Ніколи й на думці не мав… думаєте — образа… зараз іду геть, — і він повернувся, ніби наміряючись здійснити загрозливу обіцянку.
— Що ж мені робити? — ридала тітка. — Мій брат озвіріє.
— Безперечно, — погодився Джінгл, — він лютуватиме.
— О, містер Джінгл, що можу я сказати? — скрикнула тітка в другому нападі розпачу.
— Скажіть, що то йому приснилось, — холодно порадив Джінгл.
Промінь надії майнув у серці тітки. Джінгл помітив це і скористався з вигід свого становища.
— Пху, нічого легше… поганий хлопчисько… чарівна жінка… хлопця відбатожать… вам повірять… справі край… все гаразд.
Чи вплинула можливість уникнути прикрих наслідків зробленого гладким хлопцем викриття, чи комплімент "чарівна жінка" пом’якшив її горе, але стара дівиця почервоніла і вдячно глянула на Джінгла.