Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику
- Автор: Джудіс Джон Б.
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-3913-5
- Переводчик: Наталія Палій
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику». Краткое содержание книги:
Як економічна криза змінила світову політику? Що відбувається в глобальній політиці? Чи можна скласти теперішні події в політичному світі в один-єдиний пазл? Чому на виборах перемагають популісти?
Джон Б. Джудіс детально й захопливо пояснює, як сприймати і як зрозуміти сучасний сплеск популізму, яку роль у політиці відіграють інформаційні технології та як вибори в будь-якій країні впливають на світову політичну систему.
Партія незалежності Сполученого Королівства: повстання «залишених»
Як і Данія та Австрія, Велика Британія, де рівень безробіття з вересня 2011 року знижувався і зараз становить 5,4 %, виявилася сприятливим середовищем для правого популізму. Партія незалежності Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party, UKIP) успішно виборола вихід Великої Британії з ЄС і таким чином справила найбільший, порівняно з іншими популістськими партіями, вплив на власну країну та на ЄС. Це голосування перебудувало всю політику й економіку Великої Британії та поставило під сумнів майбутнє ЄС у довгостроковій перспективі.
Партію незалежності Сполученого Королівства було засновано 1993 року. Але протягом майже двадцяти років вона залишалася маргінальною партією одного питання та групою тиску. Якби вона мала всеохопну політичну програму, то була б антиподатковою, лібертаріанською щодо економічних питань і консервативною щодо соціальних. Її основну базу становили графства середнього та вищого рівня, які загалом голосували за консерваторів. На парламентських виборах 1995 року партія отримала 1 %, у 2005 році — 2,2 %, у 2010 — 3,1 %. Успіх прийшов до неї з виборами до Європейського парламенту, де вона здобула 16,1 % 2004 року та 16,5 % 2009 року, поступившись лише Торі. Це засвідчило зростання опозиції до ЄС.
Народне неприйняття ЄС сягало корінням попередніх десятиліть і базувалося на відчутті, що з приєднанням до ЄС Велика Британія втратила власний суверенітет. Воно виростало з англійського, чи британського, націоналізму. Але до 2009 року неприйняття ЄС почало поширюватися з консервативних міст на терени робітничого класу в Північній і Східній Англії, які постійно голосували за лейбористів. Партія незалежності Сполученого Королівства почала здобувати голоси і там. Згідно з масштабним дослідженням Партії незалежності Сполученого Королівства та її виборців, яке провели Роберт Форд і Метью Гудвін, основна маса її прихильників змінилася і тепер складалася з літніх людей із низьким рівнем освіти та білих представників робітничого класу переважно чоловічої статі[313]. Цей старший робітничий клас повстав проти ЄС і підтримував Партію незалежності Сполученого Королівства на деяких виборах.
Чимало таких нових виборців Партії незалежності Сполученого Королівства скупчилося в невеликих містечках, які колись були центрами обробної чи гірничої промисловості, але після політики Тетчер і 1980-х роках вони стали індустріальними містами-привидами. Їхні мешканці були «залишені» в процесі економічного розвитку Великої Британії. Поки Лондон, як центр фінансів і фінансових та юридичних послуг, університетів, інкубатор розвитку високотехнологічної галузі, процвітав, старі промислові зони Великобританії переживали дедалі гірші часи.
Зростання євроскептичних настроїв серед цих виборців підживлювалося збільшенням імміграції до Великої Британії зі Східної Європи. Найвищий пік імміграції припав на період після 2004 року. Того року до ЄС приєдналися вісім країн зі Східної Європи, зокрема Польща, Угорщина та країни Балтії. 2007 року приєдналися Румунія та Болгарія. Згідно з правилами ЄС, Велика Британія могла запровадити семирічну перехідну заборону на еміграцію з цих країн, але тодішній прем’єр-міністр Тоні Блер цього не зробив. На 2015 імміграція зросла до понад 600 тис. осіб на рік[314].
Лондонці та жителі високотехнологічних районів Великої Британії вітали нових іммігрантів, але чимало виборців із робітничого класу розглядали їх як подальшу загрозу для свого рівня життя. Під час кампанії на підтримку Брекситу велися напружені дебати щодо того, чи іммігранти справді вплинули (і якщо вплинули, то як) на корінних робітників. Утім, була певна згода щодо того, що недавній приплив іммігрантів створив «тиск на суспільні послуги, на житло, на інфраструктуру... він може стримувати зарплати й позбавити британських працівників їхніх робочих місць»[315]. (Цю тезу озвучила Тереза Мей, яка тоді була міністром внутрішніх справ в уряді Кемерона і прихильницею того, щоб залишитися в ЄС.) Наприклад, урядовий Консультативний комітет із міграції у своєму дослідженні дійшов висновку, що імміграція «знижує зарплати, що перебувають на найнижчому рівні розподілу зарплат» і що під час низьких темпів економічного зростання чи економічного спаду «мігранти працездатного віку асоціюються зі зниженням рівня зайнятості корінного населення»[316].
Зростання спротиву імміграції було явищем одночасно і культурним, і економічним, особливо серед літніх громадян, які виросли у Великій Британії тоді, коли (ще 1964 року) 98 % виборців були білими. Згідно з опитуванням British Social Attitudes («Соціальні установки британців») 2013 року, серед людей, старших від 65 років, 69 % уважали, що імміграцію слід «значно» скоротити, 66 % сказали, що заперечуватимуть, «якщо близький(-а) родич (родичка) укладатиме шлюб із мусульманином (мусульманкою)», 61% уважав, що для того, аби бути британцем, «дуже важливо» народитися у Великій Британії, а 58 % стверджували, що для того, аби бути британцем, «дуже важливо» мати предків-британців. Натомість тільки 13 % опитаних віком до 35 років уважали, що важливо мати британських предків для того, аби бути британцем.
Однак іще 2010 року неприйняття імміграції не перетворювалося на великомасштабну підтримку виходу з ЄС. Це сталося переважно внаслідок зусиль лідера Партії незалежності Сполученого Королівства Найджела Фараджа, який після отримання партією низьких результатів на загальних виборах 2010 року почав відточувати партійні меседжі, спрямовані проти ЄС. Фарадж поєднав вибухонебезпечне питання імміграції з питанням членства в ЄС. Партія незалежності Сполученого Королівства зайняла таку позицію: щоб обмежити імміграцію, потрібно вийти з ЄС. Також Фарадж адаптував загальну систему політичних поглядів партії до нових виборців із робітничого класу, багато хто з-поміж яких колись голосував за лейбористів. Він відмовився від прихильності партії до економіки, заснованої на принципі невтручання. Фарадж запропонував узяти кошти, які Велика Британія вкладала як внески в ЄС, і використати їх для покращення Національної служби охорони здоров’я Великої Британії (National Health Service).
Фарадж оформив антиіммігрантську та євроскептичну позицію партії в популістських термінах. Партія незалежності Сполученого Королівства заявляла, що захищає народ, — залишених, — виступаючи проти еліти в Лондоні та Брюсселі. Успіх прийшов до Фараджа на виборах до Європарламент у 2014 року, коли Партія незалежності Сполученого Королівства посіла перше місце, набравши 27,49 % голосів. Ці вибори чітко засвідчили, що Партія незалежності Сполученого Королівства внесла питання членства Великої Британії в ЄС до політичного порядку денного країни.
Прем’єр-міністр Девід Кемерон усередині Консервативної партії мусив змагатися з групою рядових членів парламенту, які також виступали проти членства Великої Британії в ЄС. Переважно це були британські націоналісти, що представляли регіони з високим доходом, де, як і раніше, користувалася підтримкою Партія незалежності Сполученого Королівства. Щоб заспокоїти їх, 2013 року Кемерон пообіцяв, що в разі його переобрання на загальних виборах 2015 року він проведе референдум щодо членства в ЄС. На загальних виборах 2015 року Кемерон легко здобув перемогу над невиразним опонентом від Лейбористської партії. Партія незалежності Сполученого Королівства отримала чималі 13 %, причому певну частину голосів — за рахунок лейбористів. Після виборів Кемерон призначив референдум на червень 2016 року.
Кемерон був переконаний, що зможе втримати Велику Британію в ЄС. Він і його канцлер скарбниці[317] Джордж Осборн разом із провідними лідерами бізнесу Великої Британії та головними-газетами постійно застерігали, що рішення про вихід із ЄС може мати жахливі економічні наслідки. Лідер Лейбористської партії Джеремі Корбін провів мляву кампанію на підтримку членства в ЄС, яка, імовірно, не змогла вплинути на потенційних прихильників серед «залишених», при цьому ще більше відштовхнувши колишній електорат лейбористів. Партія незалежності Сполученого Королівства провела кампанію проти членства в ЄС, як і двоє відомих торі — колишній мер Лондона Борис Джонсон і колишній член уряду та парламенту Майкп Ґоув.
313
Robert Ford and Matthew Goodwin, Revolt on the Right: Explaining Support for the Radical Right in Britain, Routledge, 2014. Також: Ford and Goodwin, «Understanding UKIP», The Political Quarterly, September—October 2014.
314
http://www.bbc.com/news/ukpolitics-35658731
315
Там само.
316
https://www.gov.uk/government/uploads/system/uploads/attachment_data/file/257235/analysis-of-the-impacts.pdf.
317
Міністр фінансів. (Прим, перекл.)