Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Спершу Ґонсалес у реалізації своєї економічної стратегії заручився неохочою підтримкою профспілкового руху, але на 1986 рік іспанські профспілки повстали і провели два загальних страйки, які налякали Ґонсалеса. Тоді він збільшив державні витрати, заклавши підвалини для зародження держави загального добробуту. Однак 1992 року почалася різка рецесія. Це, а також дедалі активніші звинувачення в корупції (типовій для іспанської партійної системи, заснованої на протекціонізмі та хабарництві) посприяли тому, що на виборах 1996 року ІСРП програла правоцентристській Народній партії (Partido Popular, РР), що замінила СДЦ у ролі головної опозиційної сили. Протягом наступних двадцяти років Народна партія та ІСРП змінювали одна одну в керівництві державою так само, як колись ПАСОК і «Нова демократія» в Греції.

2004 року, після восьми років правління Народної партії, іспанці.обрали Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро від ІСРП. Цей політик розширив спектр соціальних виплат і підвищив мінімальну зарплату. Але, зіткнувшись зі світовою фінансовою кризою та тиском ЄЦБ, 2010 року Сапатеро підписав меморандум про підвищення податків і скорочення витрат і 12 травня того ж року оголосив про масштабне скорочення витрат. Сапатеро рухався тим самим шляхом, що й Папандреу в Греції. Через рік 15 травня на площі Пуерта-дель-Соль у Мадриді зібралися молоді демонстранти. Вони почали місячний сидячий страйк, який поширився по всій Іспанії.

Демонстранти, яких прозвали «Indignados» (обурені), протестували проти запровадженого Сапатеро скорочення витрат, виселення банками людей, які не можуть оплатити свою іпотеку, безробіття та постійної корупції у двох головних партіях (на одному з плакатів було написано: «Демократія — це двопартійна диктатура»). Лідери протесту не були пов’язані із жодною з політичних партій і зневажливо відхрещувалися від ототожнення з організованими лівими та профспілковим рухом. «Ми не праві і не ліві, ми прийшли знизу і йдемо нагору», — так звучав один зі слоганів[278]. Протести охопили ще 57 міст, і в певний момент у Мадриді в них узяли участь 100 тис. протестувальників. Демонстранти проводили зібрання та висували пропозиції. Згодом багато хто з них продовжував організовувати демонстрації. На загальних виборах листопада 2011 року ІСРП зазнала найбільшої за всю свою історію поразки від Народної партії. Прем’єр-міністром став Маріано Рахой.

Пабло Іглесіас, молодий лівий політолог із Мадридського університету Комплутенсе, започаткував телевізійне дискусійне шоу, подібне до Firing Line Вільяма Ф. Баклі[279]. Шоу стало надзвичайно популярним, а Іглесіас із зібраним у «хвіст» довгим волоссям перетворився на бренд. 2013 року, коли внаслідок нового скорочення витрат, нав’язаного Рахою розпорядженням ЄЦБ, безробіття зросло до 26,3 %, Іглесіас і його колеги з університету Комплутенсе почали обговорювати політичну партію, яка ввібрала б енергію «Indignados»[280].

Іглесіас був членом молодіжного крила Комуністичної партії Іспанії, яка не спромоглася здобути електоральну підтримку в постфранківській Іспанії і після того 1986 року заснувала коаліційну партію під назвою «Об’єднані ліві», до якої входили групи борців за мир та феміністські групи. Але Іглесіас відійшов від безкомпромісного марксизму комуністів. Коли він звернувся до них із пропозицією об’єднати зусилля, вони відхилили його як людину «з принципами Ґраучо Маркса»[281][282]. У січні 2014 року Іглесіас із колегами з Університету Комплутенсе оголосили про створення нової партії «Подемос» (Podemos, «Ми можемо»), у назві якої відлунював слоган президентської компанії Обами.

Керівництво партії складалося з політологів і лідерів деяких груп, що брали участь у подіях 15 травня[283]. Переважна більшість серед них досягнула тридцятирічного віку або наближалася до нього. (Деякі лідери, яких я інтерв’ював, мали такий вигляд, що в разі спроби замовити випивку в барі у США в них запросто попросили б документи). Ця нова партія не мала традиційної організації. Вона повною мірою використовувала телебачення та соціальні медіа, щоб зібрати людей разом і поширити свої повідомлення. Її світогляд також відрізнявся від традиційних лівих об’єднань.

Іглесіас і двоє його найближчих соратників, колег-політологів Хуан Карлос Монедеро та Іньїго Еррехон були палкими прихильниками «рожевого припливу»[284], який охопив Латинську Америку. Він почався обранням у Венесуелі Уго Чавеса 1999 року, а продовжився перемогою Ево Моралеса в Болівії 2006 року. Чавес і Моралес відмовилися від класичної соціалістичної стратегії захисту робітничого класу від капіталістів, а натомість прийняли популістську стратегію згуртування «bravo pueblo» (сміливого народу) проти олігархів. Іглесіас та Монедеро стали радниками Чавеса, а Еррехон присвятив свою докторську дисертацію в Університеті Комплутенсе переворотові Моралеса. (Як з’ясувалося пізніше, Чавес щедро платив Монедеро.)