Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Франсуа Олланд, перший французький президент-соціаліст після Міттерана, посів цей пост у травні 2012 року, коли рівень безробіття становив 9,7 %. На першому мітингу під час кампанії він пообіцяв бути жорстким до банкірів (фінанси — «мій ворог», проголосив він) та знизити у Франції рівень безробіття. Олланд також пообіцяв покінчити з прихильністю Меркель і Саркозі (яких охрестили «Меркозі»[344]) до суворої економії, а 2010 року на основі їхніх розробок стисло виклав іще суворішу версію Пакту ЄС про стабільність. Але поза межами додаткового податку на мільйонерів (який Олланд скасував, коли той не приніс значних надходжень) він відмовився від своїх обіцянок порвати із неоліберальною традицією[345].

Рівень безробіття підвищився до понад 10 %, і Олланд під тиском ЄЦБ, що вимагав скорочення Францією дефіциту держбюджету до 3-відсоткової межі, здійснив свій кардинальний розворот. Він уже облишив будь-які спроби переконати Меркель послабити підтримку суворого дотримання Пакту про стабільність в усьому ЄС. Тепер, оголосивши, що він став «соціал-демократом», а не «соціалістом», Олланд запропонував наслідувати приклад Німеччини, яка раніше намагалася скоротити частку доходу, що йде на зарплати, а не на прибутки, за допомогою надання бізнесові щедрих податкових пільг і одночасного скорочення соціальних витрат. Олланд назвав свій новий підхід pacte de responsabilité — пактом відповідальності — між урядом і роботодавцями. Теоретично в обмін на ці податкові пільги бізнес мав би найняти більше працівників.

Заходи Олланда відштовхнули його власний електорат серед робітників, а безробіття помітно не скоротили. Під час першої великої перевірки — муніципальних виборів 2014 року — Соціалістична партія втратила владу в 113 містах і містечках, не перемігши в жодному з міст, які вона раніше не контролювала. «Національний фронт» отримав надзвичайно високі результати. Він набрав 8 % від загальної кількості голосів навіть попри те, що висунув кандидатів лише в шостій частині муніципалітетів. «Національний фронт» здобув кілька важливих символічних перемог, зокрема пост мера в Енен-Бомон, колишньому шахтарському містечку на півночі, яке завжди контролювали соціалісти і яке входить до складу Hop—Па-де-Кале — регіону Марін Ле Пен.

Після муніципальних виборів Олланд замінив прем’єр-міністра Жана-Марка Еро на Мануеля Вальса, який рішуче підтримував кардинальний розворот Олланда. Однак у травні Олланд і Соціалістична партія зазнали ще однієї поразки. На виборах до Європейського парламенту Марін Ле Пен і «Національний фронт» посіли перше місце з 24,85 %, «Союз за народний рух» — друге місце із 20,8 %, а Соціалістична партія Олланда стала третьою, залишившись далеко позаду з 13,98 % голосів. «Національний фронт» показав найкращі результати в тих округах «синіх комірців», де колись домінували соціалісти та комуністи. За Олланда соціалісти втратили рештки своєї бази серед «синіх комірців», але він продовжив виконувати вимоги ЄЦБ та наслідувати політику Німеччини у сфері зайнятості.

У березні 2015 року Олланд представив нові пропозиції щодо трудового законодавства, які нагадували реформи Гартца, запроваджені Шредером у Німеччині 2003 року. Вони давали змогу працедавцям менше платити за понаднормову роботу та збільшувати робочий час найманих працівників; полегшували звільнення працівників та обмежували відшкодування, які компанії мали сплачувати за неправомірні звільнення; давали можливість фірмам укладати угоди з профспілками щодо окремих компаній, а не галузей (як показав досвід Federal Express у США, це велика перевага для роботодавців). Ці пропозиції спровокували величезні демонстрації за участю понад мільйон людей і nuit debout (цілонічні) демонстрації, що наслідували акції Indignados та «Захопи Уолл-стрит».

Коли Париж струсонули зухвалі теракти січня та листопада 2015 року, Олланд намагався зайняти жорстку позицію щодо винуватців. Він навіть запропонував (проти цього виступило чимало членів його партії) позбавити французького громадянства тих осіб із подвійним громадянством, які вчинили теракти. Однак ці атаки однозначно сприяли зростанню популярності Національного фронту. Як написав політолог Паскаль Перріно, «„Національний фронт“ зараз досягнув дуже високого рівня підтримки серед французів, які глибоко стурбовані власною безпекою, а також висловлюють занепокоєння щодо імміграції та ісламу»[346].

У грудні у Франції відбулися регіональні вибори — приблизно те саме, що вибори до законодавчих органів штатів у США.

І виборці ще раз знехтували Олландом та Соціалістичною партією. У першому турі Марін Ле Пен і «Національний фронт» отримали перший результат (27,73 %), «Республіканці» (наступник «Союзу за народний рух») — другий (26,65 %), а Соціалістична партія — третій (23,12 %). У другому турі соціалісти та республіканці домовилися підтримувати того з кандидатів від обох партій, хто матиме найкращі шанси перемогти кандидата від «Національного фронту». Ця стратегія спрацювала. «Національний фронт» не здобув жодного поста президента регіональної ради, хоча здобув майже 7 млн голосів і отримав чимало нижчих регіональних постів. Соціалістична партія, яка домінувала в регіональній владі, втратила 15 місць президентів регіональних рад.