Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику
- Автор: Джудіс Джон Б.
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-3913-5
- Переводчик: Наталія Палій
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику». Краткое содержание книги:
Як економічна криза змінила світову політику? Що відбувається в глобальній політиці? Чи можна скласти теперішні події в політичному світі в один-єдиний пазл? Чому на виборах перемагають популісти?
Джон Б. Джудіс детально й захопливо пояснює, як сприймати і як зрозуміти сучасний сплеск популізму, яку роль у політиці відіграють інформаційні технології та як вибори в будь-якій країні впливають на світову політичну систему.
Фарадж провів кампанію до референдуму в класичній популістській манері, налаштовуючи народ проти істеблішменту. 20 травня він сказав репортерам: «Істеблішмент, багатії, транснаціональні компанії, великі банки, усі ті, хто протягом останніх кількох років жив доволі добре, — це вони підтримують ідею залишитися в ЄС, а народ проти цього». Десять днів потому він сказав: «Це наш шанс як народу покарати політичний клас, який зрадив усе, за що ця нація колись стояла, все, за що наші предки колись боролися, все, що ми хочемо передати нашим дітям та онукам». У пропагуванні своїх міркувань Фарадж не цурався використовувати образи, які розпалювали ворожнечу. На одному з плакатів Партії незалежності Сполученого Королівства під назвою «Breaking Point» («Критична межа») було зображено потоки темношкірих вихідців із Близького Сходу, що прибувають до Словенії, очевидно, дорогою до Великої Британії.
На референдумі Партія незалежності Сполученого Королівства та незгодні торі змогли сформувати більшість, яка проголосувала за вихід із ЄС, із «залишених» представників робітничого класу та британських націоналістів із середнього класу. В Англії прибічники членства в ЄС значною мірою перемогли в Лондоні та великих містах, окрім Бірмінгема та Шеффілда, та в університетських містах. Прибічники виходу перемогли в робітничих містечках і в місцях проживання середнього класу, де були сильні настрої євроскептицизму. Робітничий клас відіграв основну роль. Виборці, що проголосували за вихід із ЄС, сконцентрувалися серед старшого та менш освіченого електорату і в містечках, де медіанний дохід становив менше ніж $45 тис.[318].
Рішення залишити ЄС стало великою перемогою Партії незалежності Сполученого Королівства та великою поразкою двох правлячих партій і пропагованої ними політичної картини світу, у якій класи висококваліфікованих спеціалістів та управлінців процвітали, а старіший робітничий клас став жертвою глобальних чинників — мобільних робочої сили та капіталу. Після того Тоні Блер сказав Sky News: «Лівоцентристи та правоцентристи втратили політичну підтримку. Просто зараз контроль здобувають ліві та праві бунтівні популістські рухи».
Як і припустив Блер, піднесення Партії незалежності Сполученого Королівства та рішення вийти з ЄС пов’язані із запереченням неоліберального світогляду загалом. У травні 2015 року журналіст Девід Ґудгарт, який пише для лейбористського журналу Prospect («Перспектива»), пояснюючи популярність Партії незалежності Сполученого Королівства, звернув увагу саме на це:
«Сучасний соціальний та економічний лібералізм, який домінує в усіх основних політичних партіях, призвів до виникнення економічно обділеної нижньої третини населення, у якої немає жодного реального шансу колись отримати свою частку від процвітання; і ще більшої групи, яка переживає непевне відчуття втрати в сьогоднішньому атомізованому суспільстві, де зруйновані стабільність сім’ї та ідентифікація з місцем і нацією. Виборці Партії незалежності Сполученого Королівства — це об’єднання саме цих ігнорованих, покинутих людей, висміяних столичними лібералами, які, попри деякі партійні відмінності, домінують у нашому суспільному та культурному житті».
На референдумі ці виборці відкинули не лише ЄС, алей покладену в його основу економічну та соціальну філософію.
Після перемоги прихильників виходу з ЄС лідери Партії незалежності Сполученого Королівства заговорили про усунення Лейбористської партії як другої основної партії Великої Британії. Референдум і справді показав, що в британській політиці утворився вакуум, особливо серед тих, хто колись був природним електоратом лейбористів. Але це зовсім не означає, що результати референдуму дали Партії незалежності Сполученого Королівства змогу заповнити його. Популістські партії можуть постраждати від того, що їхні вимоги безапеляційно відкидають, як це сталося із СІРІЗА в ситуації з «Трійкою»; або зазнати краху через те, що їхні головні вимоги будуть задоволені, як це сталося з Народною партією в США.
Під проводом Фараджа Партія незалежності Сполученого Королівства перестала бути партією одного питання, однак заклик вийти з ЄС усе ж таки був єдиною вимогою, що характеризувала те, яким чином партія захищає народ від істеблішменту. У цьому полягала суть її популістського заколоту. Домігшись цього, партія мала або знайти для себе нову дефініцію, або скотитися на маргінес. І без Фараджа в ролі лідера їй доведеться це зробити, принаймні на певний час. Після референдуму Фарадж заявив, що він виконав свою місію, і покинув пост очільника партії.
Марін Ле Пен і «Національний фронт»
З усіх країн ЄС Франція зазнала найбезпосереднішого впливу від зростання імміграції та посилення ісламістських терористичних атак. У цій країні також діє найважливіша права популістська партія в Європі. 2017 року у Франції пройдуть президентські та парламентські вибори. Станом на травень 2016 року лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен лідирувала в опитуваннях, випереджаючи кандидатів від партії «Республіканці» та Соціалістичної партії. Якби вона виграла президентські вибори, це порушило б політичний баланс у Європі. Однак, аби домогтися цього, їй потрібно подолати створену її батьком Жаном-Марі Ле Пеном репутацію «Національного фронту» як правої екстремістської сили.
Жан-Марі Ле Пен, засновник «Національного фронту», був словесним терористом, який любив epater le bourgeois — шокувати буржуазію. Він зміцнив імідж «Національного фронту» як захисника вішистської Франції і як рупора «чорноногих»[319], які люто втікали з Алжиру під час його війни за незалежність[320]. Ле Пен також зухвало оголосив Голокост «деталлю» Другої світової війни. Його головні заступники були такої ж закваски. Бруно Ґолніш, якого 1986 року було обрано до Національної асамблеї Франції[321], 2007 року був засуджений за заперечення Голокосту.
Переорієнтувавши «Національний фронт» із боротьби з комуністами на боротьбу з іммігрантами та ісламом, а також доповнивши економічні побоювання власників крамниць турботами безробітних робітників сталеливарної промисловості, Ле Пен додав до електоральної бази «Національного фронту», що складалася з католиків південних провінцій, виборців із робітничого класу півночі. Це привело до приголомшливих результатів — другого місця Ле Пена в першому турі виборів 2002 року, де він змагався проти прем’єр-міністра — соціаліста Ліонеля Жоспена. Але успіх Ле Пена тривав недовго. Злякавшись перемоги Ле Пена, Жоспен та соціалісти порадили своїм виборцям у наступному турі підтримати непопулярного чинного президента Жака Ширака, кандидата від правоцентристського «Об’єднання на підтримку республіки»[322]. Зрештою, Ширак переконливо переміг Ле Пена у фінальному протистоянні (82 % проти 18 %).
Провал Ле Пена в другому турі засвідчив, що в популярності «Національного фронту» є чіткі межі. Занадто багато виборців ототожнювало цю партію з ненависним режимом Віші, вважаючи його лідерів екстремістами-антисемітами. Як сформулювала це Марін Ле Пен, була певна «скляна стеля»[323], крізь яку «Національний фронт» не міг пробитися. Як виявилося, вибори 2007 року це підтвердили. Ніколя Саркозі, який за президентства Ширака був міністром внутрішніх справ і брав участь у перегонах як кандидат від правоцентристського «Союзу за народний рух», зайняв жорстку позицію щодо молодих іммігрантів, які вчиняли заворушення 2005 року, та іммігрантів загалом. Він заявив, що якщо вони не «люблять Францію», то мають «залишити її», і запропонував обмежити імміграцію. Запозичивши позицію «Національного фронту», Саркозі наперед визначив долю Ле Пена — у першому турі виборів той посів четверте місце з лише 10,44 % голосів.
318
http://www.newstatesman.com/politics/staggers/2016/06/how-did-different-demographiegroups-vote-eu-referendum.
319
Pieds-Noirs, алжирці європейського походження, що становили значну частину населення Алжиру під час французької колоніальної експансії 1830—1962 років. (Прим, перекл.)
320
1954—1962 роки. (Прим, перекл.)
321
Нижня палата парламенту. (Прим, перекл.)
322
Партію заснував Жак Ширак 1976 року. На основі цієї партії напередодні парламентських виборів 2002 року було створено «Союз президентської більшості», пізніше перейменований у «Союз за народний рух». 2015 року партія змінила назву на «Республіканці». (Прим, перекл.)
323
Зазвичай цю метафору використовують на позначення невидимого бар’єра, що заважає якійсь демографічній групі (ідеться переважно про жінок) піднятися вище від певного рівня ієрархії. (Прим, перекл.)