Грушевський, Скоропадський, Петлюра

Підсумок: «Счастливі союзники, що добре вискочили з війни і не хочуть встрявати в новий ризк. Концесії се друге діло <...>. Дипломатична справа України програна»[579].

Олії підлила місія делегації УНР на чолі з Семеном Мазуренком, яка їздила до Москви. Результат переговорів такий: «Мазуренко погодився тоді на фактичну капітуляцію Директорії перед совєтським ляльковим урядом у Харкові для припинення громадянської війни»[580]. Сучасні нам дослідники оцінили це так: «Підписавши пакт щодо посередництва РСФРР у переговорах між двома українськими урядами, місія С. Мазуренка погодилася на фактичну капітуляцію, якої Директорія не прийняла». Саме результат цієї місії спонукав Петлюру «змінити курс зовнішньої політики, шукати підтримки серед країн Антанти», хоча він «ніколи не залишав спроб порозумітися з Москвою, але через політику більшовиків усі ці намагання були марними»[581].

Відомо також про контакти Фрід­ріха (Фріца) Платтена, швейцарського комуніста і друга Леніна, з керівництвом УНР щодо укладання спільної з РРФСР угоди про збройну боротьбу проти Денікіна. Для проведення відповідних переговорів уряд УНР навіть призначив спеціальну делегацію, «але вона ніколи не поїхала до Москви»[582].

Не залишався осторонь процесу і Петрушевич. У червні, сепаратно від Петлюри, вступив у переговори з українськими більшовиками. Тема переговорів — військова підтримка більшовиків УГА на випадок бойових дій проти Дієвої армії в обмін на пропуск більшовицьких військ до Угорщини для допомоги тамтешнім червоним грабіжникам та вбивцям.

Усі ці ігри допомагали мало. Тільки шкодили. Насамперед відштовхували від України тих впливових діячів, які за інших обставин могли би підтримати українські домагання. Навіть Ллойд Джордж, який до того часу «мав прямий, симпатичний підхід до емансипаційних змагань українського народу»[583], під час обговорення українських проблем 16 січня Найвищою Радою (Радою П’яти) сказав: «Щодо України, де, ми сподівалися, був установлений сильний уряд, що тепер якийсь авантюрист з кількома тисячами людей скинув його без великого труду. Повстання мало більшовицький характер, і його успіх довів однозначно, що Україна не є заборолом проти большевизму, як це ми собі уявляли. Отож такий самий режим починається в Україні, який довершився в Росії»[584].

Усе це, з дозволу сказати, «державотворення» у виконанні уряду Чехівського тривало аж до неділі 26 січня: добродії міністри «прийняли до відома» заяву про відставку з посади прем’єра та міністра закордонних справ.

В середу, 29 січня РНМ «ухвалила податися на демісію, не припиняючи ні на одну хвилю праці як в Раді Міністрів, так і по міністерствах до утворення Кабінету», а також евакуацію «з міста Києва українських діячів і інституцій». Впродовж двох наступних днів вирішили продовжити «всю працю» свою у Вінниці (30, 31 січня). Остаточно життя кабинету Чехівського було припинено «Наказом Директорії УНР» від 31 січня, а фактична смерть настала «13 лютого б. р. о 12 год. ночі»[585].