Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Така позиція, підтримана Ллойдом Джорджем, вимагала визнання існуючих національних урядів та етнічних кордонів між державами de facto. Разом з тим, констатувалася наявність гострої суперечки між Україною і Польщею в Східній Галичині, причому американські представники відкрито заявили, що остання «не повинна належати до Польщі»[561].
Очевидно, що така позиція не могла бути беззастережно підтримана французами. Клемансо погодився з ідеями Вілсона, в т. ч. про створення Ліги Націй як частини нового світового порядку, в обмін на підтримку позиції Франції, зокрема щодо Польщі[562].
США підтримували Велику Британію, висунувши водночас певні рекомендації:
— підтримати самостійну українську державу,
— передати Східну Галичину Україні,
— якщо Україна перебуватиме «в стані хаосу», передати Східну Галичину Польщі, але тільки як автономну частину, якій Ліга Націй гарантуватиме право на вирішення власної долі в майбутньому,
— Крим повинен належати Україні.
США та Велика Британія також виступили проти польської інвазії в Галичині. Аргументи: воювати проти більшовиків можуть і повинні лише громадяни країн, які зазнали більшовицької агресії, а не поляки.
Як пригадували Мартос та Удовиченко, 19 березня уряд ЗУНР/ ЗОУНР та командувач УГА Омелянович-Павленко, а також польський комендант Львова отримали телеграму, підписану прем’єрами Франції, Великої Британії, Італії і президентом США, з пропозицією як українцям, так і полякам припинити між собою бойові дії і обіцянкою «справедливого» розгляду справи Галичини на Мировій конференції[563]. «Нехай нас розсудять залізо та кров», — такою була відповідь українського воєначальника. Чекати суду довго не довелося...
Ставка Антанти на Денікіна та адмірала Олександра Колчака, визнання останнього 26 травня «Верховним правителем», у свою чергу, визначили всю подальшу логіку боротьби на фронтах громадянської війни в Росії та Україні. Зрештою, ці рішення визначили хід історії Європи аж до кінця ХХ сторіччя.
Ілюзії УНР
Що принципово могла протиставити світовій потузі націонал-соціалістична УНР в особі її Директорії. А якщо зовсім точно — в особі Петлюри?
Єдино правильна відповідь: НІЧОГО.
Адже, згідно з рішенням Антанти, до участі в Паризькій мировій конференції було запрошено тільки ті держави, які воювали на боці країн Згоди. УНР, яка на початку 1918 р. підписала угоду з німцями, суб’єктом конференції бути не могла за визначенням.
«Саме тому українських дипломатів на світовому форумі ніхто не чекав, до того ж вони не мали належної фахової підготовки». Голова делегації Сидоренко, як і більшість його підлеглих, не знав іноземних мов. Всередині самої делегації було три течії: «самостійників», «федералістів», «галицьких сепаратистів». До того ж українці не змогли налагодити співпрацю навіть «із прихильниками незалежної УНР з числа французьких громадсько-політичних діячів, які були змушені працювати самостійно для справи визнання України Антантою»[564].
Дипломатія УНР могла хіба апелювати до вищих ідеалів справедливості, права націй на самовизначення тощо. Жодних практичних наслідків ці апеляції, вочевидь, не мали. Союзники ні за яку ціну не стали б псувати відносини між собою через претензії українських націонал-соціалістів. Єдиний виняток: 24 січня 1919 р. вони схвально відгукнулися на пропозицію американського президента, ухваливши заяву про свою стурбованість «повідомленнями про численні випадки застосування в Європі та на Сході збройної сили з метою оволодіння територією, хоча тільки мирова конференція повинна встановити, кому вона буде справедливо належати»[565].
Але такі та їм подібні зауваження були нічого не вартими словами. Щоб нейтралізувати їхній теоретично можливий ефект, Варшаві треба було лише час від часу нагадувати країнам-переможницям про Брестський мир, про більшовицький характер УНР та про споконвічну належність Галичини до Речі Посполитої.