Після війни. Історія Європи від 1945 року

Глибинним і зазвичай невизнаним джерелом походження цих переважно французьких інтелектуальних течій була, як не раз траплялося в попередні десятиліття, Німеччина. Італійський письменник Еліо Вітторіні якось зауважив, що з часів Наполеона Франція була непроникною для будь-якого закордонного впливу, окрім впливу німецької романтичної філософії; і те, що відповідало дійсності в 1957 році, коли він це писав, виявилося не менш правомірним двадцять років по тому. Поки чутливих гуманістів попереднього покоління приваблювали Маркс і Геґель, сповнені сумнівів 1970-ті тягнуло до значно похмуріших представників німецької інтелектуальної сфери. Радикальний скептицизм Мішеля Фуко був значною мірою адаптацією Ніцше. Натомість інші впливові французькі автори, зокрема літературний критик Жак Дерріда, зверталися до Мартіна Гайдеґґера по критику людського буття і, як це стали називати, «деконструкції», когнітивної людської сутності та текстуального матеріалу.

Для фахівців-науковців, які спеціалізувалися на Гайдеґґері чи його іншому сучасникові та землякові Карлі Шмітті (який приваблював студентів міжнародних відносин своїм історичним реалізмом), такий інтерес був щонайменше дивним. Зрештою, і Гайдеґґер, і Шмітт були пов’язані з нацизмом, до того ж Гайдеґґер, який погодився на наукову посаду за сприяння нацистів, — цілком відкрито. Але відновлення зацікавленості в критиці оптимістичних припущень щодо прогресу, ставлення під сумнів основ просвітницького раціоналізму та його супровідних політичних й ідейних продуктів стало певним місточком між критиками модернізму й технічного прогресу початку ХХ століття, на кшталт Гайдеґґера, та розчарованими скептиками щодо «постмодерної доби», а також дозволило Гайдеґґеру й іншим позбутися тіні, яку кидали на них їхні давні зв’язки.

На той час, коли німецька філософія проникла спершу в паризьку суспільну думку, а через неї — в англійську культурну критику (саме у такий спосіб з нею ознайомилася більшість тогочасних читачів), її питомо складний словник набув такої експресивної туманності, яка непереборно вабила нове покоління студентів та їхніх учителів. Молодші викладачі, які увійшли до розширених університетських штатів, і самі переважно були випускниками шістдесятих років та виросли в тогочасних звичаях і дискусіях. Але тимчасом як європейські університети попереднього десятиліття переймалися різноманітними великими теоріями — щодо суспільства, держави, мови, історії, революції, — наступне покоління насамперед винесло з цього інтерес до Теорії як такої. На зміну традиційним чітко розділеним між собою дисциплінам, які буквально кілька років тому все ще переважали в усіх, навіть радикальних, наукових диспутах, прийшли семінари з «Культурної теорії» або «Загальної теорії». «Складність» стала мірилом інтелектуальної серйозності. У сповненому розчарування дописі про спадщину «Ідеї 1968 року» французькі письменники Люк Феррі та Ален Рено уїдливо висновують, що «найбільшим досягненням мислителів шістдесятих років було переконати свою аудиторію, що незбагненність — це ознака величі».