Українець і Москвин: дві протилежності
- Автор: Штепа Павло
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Відродження
- ISBN: 978-966-538-277-0
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Українець і Москвин: дві протилежності». Краткое содержание книги:
Видання вирізняється величезним масивом залученої інформації, однозначністю інтерпретацій історичних та ін. фактів, безкомпромісністю авторської позиції. Тому — залежно від ставлення до української ідеї — воно викличе гарячий схвальний відгук в одних читачів і обурення в інших.
Видання книги «Українець і москвин» є відповіддю на нескінченний потік антиукраїнських публікацій у Росії й Україні та на такі ж висловлювання багатьох російських політиків і московських п’ятиколонників на українській землі.
Варварство! Середньовіччя! — заверещать гуманісти. Ті самі гуманісти, що спричинилися до наповнення американських тюрем на 70% молодими людьми, з яких одна третина неповнолітні, а між ними і вбивники власних батьків. Хто те варварство посіяв і виплекав?
Обмеження свободи преси — варварство! — лементують демократи, які дали повну свободу РУЇННИКАМ нищити націю.
Ні! В Україні буде повна свобода. Але лише для людей.
А для гадюк — залізні ґрати.
Лише такими нелюдськи драстичними заходами закриємо дорогу на Україну всім темним силам диявола. Христос учив любити навіть ворогів, але сам узяв батіг і вигнав отруйних гадюк із храму.
Християнська Україна наслідуватиме свого Найвищого Законодавця.
Велетенську працю морального уздоровлення отруєних москвинами наших генерацій можна виконати лише спільними координованими силами Церкви і держави. Україна правою рукою (держави) мусить нещадно відрубувати безнадійно зігнилі частини свого власного тіла, а лівою рукою (Церкви) терпеливо, з любов’ю лікувати хворих. Для того наші священики мусять бути справжніми священиками, а не сучасними церковними урядовцями, що своїх парафіян бачать лише в неділю у церкві і поза церковними службами не хочуть знати нічого.
Новий український священик має бути таким, якими були священики за часів первісного християнства, якими були чи намагалися бути піонери — священики УАЦ. Церковні служби мають бути у нього на другому плані і забирати найменше його часу. На першому плані мусить бути співжиття з кожним своїм парохіянином. Священик мусить сам іти до своїх людей, а не чекати, поки вони прийдуть до нього зі своїми болями, жалями. Для кожного свого парохіянина священик має бути рідною, близькою людиною, любим батьком, який і порадить, і розрадить, і піддержить на дусі, і скріпить віру в свої сили.
Наш нарід має дуже чуйну душу, і вона відчує і оцінить такого священика, його слово буде для нього законом.
Видужавши душевно від смертельного жаху минулих років, очищений від московського маразму, із скріпленою вірою в свої сили і Божу опіку, наш нарід відбудує Україну в дуже короткий час. Здивований світ не буде вірити своїм очам, не розумітиме, звідки той забутий, пригноблений нарід узяв такий, неймовірної сили, Творчий Дух. Не дуже будемо розуміти і ми, бо не знаємо історії своєї власної нації. Тому варто її тут повторити.
Історики кажуть, що 30–літня війна (1618–1648) затримала поступ європейської культури на 100 років. А скільки ж століть мали б затримати українську культуру не 30, не 300, але 3000–літня війна, що її вів український нарід, рятуючи Европу від потопу в океані азійських народів, які тисячоліттями заливали Україну? Протягом 500 років (!) татарського сусідства Україна щороку губила 2–3 тисячі населення бранцями і 20–30 спалених сіл. Щороку! А були ж роки, коли губила 20–30 тисяч населення і 200–300 спалених сіл і міст. Якщо візьмемо лише мінімум 2–3 тисячі річно, то за 500 років лише від татарщини Україна втратила півтора — два мільйона людей і 10–15 тисяч міст і сіл. А це ж було за часів, коли найбільші європейські держави нараховували по 3–6 мільйонів своєї людности. І це втрати лише від татарщини. А якби до них додати втрати від ґотів, гунів, аварів, болгар, угрів, хозар, печенігів, половців, монголів, турків за 2000 років і порахувати природний приріст населення, то Україна була б мала тепер 200 мільйонів населення на просторі в 5–10 разів більшим за сучасний етнографічний. Не було б ані татар, ані турків, ані мадярів в Европі. Не було б польського королівства, хіба маленьке князівство, а найправдоподібніше, не було б польського, румунського народів зовсім, бо вони розчинилися б в українському морі. Ніколи не було б ніякої Московщини, а були б нині напівдикі московські племена на побережжі Льодового океану, подібні до сучасних ескімосів. Ось що коштує Україну захист нею Европи від азіятів.
Київ який колись перевищував своїм багатством та культурою Париж чи Лондон, обернули москвини, потім татари, потім поляки, а за ними знову москвини на мале зруйноване місто, де на руїнах св. Софії росли бур’яни. Мабуть, 90% населення згинуло. Там, де жило населення густіше за теперішнє (за трипільської доби), лишилися лише згарища. Великий степ, який давав Греції понад 22 тисяч тонн збіжжя річно (на ті часи неймовірно велика кількість), обертався кілька разів на дике поле. Наші багатющі чорноморські торговельні міста Херсонес, Ольвія, Пантикапея, Теодосія, Фанагорія, Судак, Танаїс та інші обернули азіяти та ґермани на руїни, які докінчили москвини. Навіть у міжнародніх договорах встановлювали наші вороги велику смугу дикого поля в Україні, щоб перешкодити розросту України. Скільки–то великих народів, за далеко лагідніших умов, упали до рівня малих! А Україна за цих несамовито жахливих умов впала з найбільшої нації в Бвропі лише на третє місце щодо населення і друге щодо території.