Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Бездарні часи, писав Альбер Камю в «Падінні», породжують голослівних пророків. Сімдесяті були на них дуже врожайні. Це була доба, депресивно свідома того, що настало після великих сподівань й амбітних ідей нещодавнього минулого, і не могла запропонувати нічого, крім бездушних та непереконливих повторів і продовжень минулих ідей. Це була, цілком усвідомлено, доба «пост-усього», а її майбутні перспективи здавалися туманними. Як зауважив тоді американський соціолог Денієл Белл, «використання префікса “пост-” означає сенс життя в проміжні часи». Цей термін вживали для позначення реального світу — «поствоєнного», «постімперського», а зовсім нещодавно «постіндустріального», — навіть якщо лишалося незрозумілим, що могло бути далі. Але якщо цей префікс і застосовували до інтелектуальних категорій (наприклад, у словах «постмарксистський», «постструктуралістський» і, напевно, у найбільш розмитому за значенням «постмодерний»), він лише підкреслював непевність і без того незрозумілого часу.
Культура шістдесятих була раціональною. Попри легкі наркотики й утопічні гулянки, її суспільні ідеї, як і музика, оберталися в знайомій та логічній системі координат, тільки дещо «розширеній». Вона була напрочуд орієнтована на спільноти: вважалося, що студенти, так само як і «робітники», «селяни», «негри» та інші громади, мають спільні інтереси і зв’язки, завдяки яким вони підтримують між собою особливі стосунки, хоча й у цьому разі йшлося про відносини протистояння — з рештою суспільства. Задуми шістдесятих, хай які вони були ілюзорні, передбачали відносини між особистістю і класом, класом і суспільством, суспільством і державою, що принаймні за формою, якщо не за змістом, були знайомі теоретикам і практикам упродовж усього попереднього століття.
Культура сімдесятих орієнтувалася не на спільне, а на особисте. Аналогічно до того, як антропологія витіснила філософію як дисципліну шістдесятих, тепер її місце посіла психологія. У шістдесяті поняття «неправильного усвідомлення» стало дуже популярним серед молодих марксистів; через нього вони намагалися пояснити неспроможність робітників (і не лише їх) звільнитися від ототожнення з капіталістичним інтересом. У збоченому вигляді ця ідея, як ми побачили, стала фундаментальною засадою лівого тероризму. Водночас у менш політизованих колах вона набула незвичайного продовження: застосувавши основні марксистські терміни до фройдистських понять, самозвані «постфройдисти» тепер наголошували на потребі звільнення не суспільних класів, а сукупних індивідуальних суб’єктів.
Тоді в Західній Європі та Північній Америці з’явилися теоретики звільнення, метою яких було звільнити людські істоти не від нав’язаних суспільством кайданів, а від власноруч створених ілюзій. Сексуальну варіацію цієї ідеї — про те, що суспільне й сексуальне поневолення нерозривно пов’язане — у певних колах наприкінці 1960-х уже сприймали як прописну істину. Але Герберт Маркузе чи Вільгельм Райх залишалися вірними послідовниками і Фройда, і Маркса, шукаючи колективних перетворень шляхом особистого звільнення. З іншого боку, послідовники Жака Лакана або тогочасні теоретикині фемінізму, на кшталт Кейт Міллетт та Енні Леклерк, прагнули більшого і меншого водночас. Вони не так сильно переймалися традиційними проєктами соціальної революції (які феміністки слушно пов’язували з очолюваними чоловіками політичними рухами, що відстоювали насамперед чоловічі інтереси). Але натомість вони намагалися підважити саме визначення людської особистості, на яке ті рухи колись спиралися.
Таке мислення ґрунтувалося на двох припущеннях, дуже поширених і популярних серед тогочасної інтелектуальної спільноти. Одне полягало в тому, що основа влади — це не контроль над природними і людськими ресурсами, як вважало багато публічних мислителів із часів Просвітництва, а монополія на знання: знання про природний світ; знання про публічну сферу; знання про себе і, найголовніше, знання про те, як саме знання продукується та легітимізується. За цим принципом владу могли зберегти ті, хто контролювали знання і могли втримати цей контроль за рахунок інших, придушуючи інші «знання», що суперечили тим, якими володіли вони.
На той час такий підхід до тлумачення становища людини широко та цілком правильно пов’язували з працями Мішеля Фуко. Але, попри деякі туманності в його роботах, Фуко в душі був раціоналістом. Його ранні напрацювання доволі точно відтворювали авторитетне твердження Маркса про те, що, аби звільнити робітників від кайданів капіталізму, треба було замінити панівний наратив буржуазного суспільства, який відповідав лише його інтересам, іншою версією історії та економіки. Іншими словами, знання панів треба було замінити знанням революціонерів; або, за твердженням Антоніо Ґрамші, дуже модним за кілька років до того, треба було побороти «гегемонію» панівного класу.