Після війни. Історія Європи від 1945 року

Однак масштаб виклику, який терористи кинули державі, почав бути тягарем для самих бойовиків. Італійська Компартія твердо й недвозначно встала на захист державних інститутів, чітко заявивши про те, що й так майже всім уже було зрозуміло: хай як своїм походженням терористи пов’язані з народними рухами 1960-х, через свої дії в 1970-х вони опинилися поза межами радикальної політики. Вони були звичайнісінькими злочинцями і заслуговували на відповідне покарання. Власне, як і ті, хто забезпечував їм ідеологічне прикриття, і не лише: у квітні 1979 року лектора Падуанського університету Тоні Неґрі разом з іншими лідерами Autonomia Operaia було заарештовано за підозрою в підготовці збройного заколоту проти держави.

Неґрі та його прихильники наполягали (і продовжують наполягати), що радикальних «автономістів», які діють відкрито і не вдаються до збройної боротьби, не треба плутати з незаконними таємними товариствами, і що політичне рішення їх переслідувати, власне, і було ознакою відхилення від «буржуазного ладу», яке передбачали й намагалися викрити «Червоні бригади». Але сам Неґрі схвалював насильницькі напади на вчителів й адміністрацію Падуанського університету, які були недалекі від терористичних актів. Лозунги про «масове беззаконня», «стан постійної громадянської війни» та необхідність «воєнізованого» виступу проти буржуазної держави широко лунали в поважних наукових колах, зокрема в газеті Rosso, яку видавав сам Неґрі. Через рік після викрадення та вбивства Моро Неґрі, прославляючи «знищення супротивника», написав таке: «Біль мого супротивника не шкодить мені: пролетарська справедливість має продуктивну здатність самоствердження й дар логічного переконання»[354].

Звичайно, думка про те, що політичне насильство може мати «продуктивну здатність самоствердження», не була новою в сучасній італійській історії. Те, про що говорив Неґрі і що втілювали «Червоні бригади» та їм подібні, було тією самою «очищувальною силою насильства», яку підносили фашисти. І в Німеччині, і в Італії ненависть крайніх лівих до «буржуазної держави» відкинула їх до «пролетарського» насильства антидемократичних правих. До 1980 року цілі та методи терористичної лівиці й терористичної правиці в Італії стало неможливо розрізнити. Певна річ, відповідальність за акти насильства, скоєні в часи італійських anni di piombo («свинцевих років»), лежить не лише на «Червоних бригадах» та їхніх послідовниках. У ті роки знову з’явилася таємна антиреспубліканська правиця (винна в найбільшій тогочасній трагедії — вибуху на Болонському вокзалі в серпні 1980 року, який призвів до смерті 85 осіб і ще двомстам завдав поранення); а в Меццоджорно мафія у своїй боротьбі проти суддів, поліцейських і місцевих політиків також перейшла до стратегії більш агресивного терору.