Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Ще не встигли забути, як лідери антигетьманського повстання зруйнували хистку можливість відтворення українсько-російської федеративної демократичної республіки, яка могла б при нагоді відіграти роль східноєвропейської противаги Німеччині та її союзникам.
Оголошення Директорією свого «позаблокового», нейтрального статусу, яке містилося в Декларації 26 грудня, не могло викликати в стані країн-переможниць нічого, крім огиди та роздратування.
На цьому тлі нікого і ні до чого не зобов’язували ухвали ТКНУ про нормалізацію стосунків з Антантою, вони вже не могли мати ніякого позитивного політичного значення.
Тим часом перемога країн Згоди у Першій світовій війні, державний розпад чотирьох монархій — Австро-Угорської, Російської, Німецької та Оттоманської Порти — висунули на перший план необхідність перебудови всього європейського геополітичного простору. Основні принципи цієї перебудови сформулював учений-геополітик зі світовим ім’ям сер Гелфорд Джон Маккiндер (Halford John Mackіnder).
Частина IX
Хто такий Гелфорд Маккiндер?
Архітектор Версальського договору, якщо зовсім точно — всієї системи повоєнних мирових угод (1861—1947), сер Гелфорд сформулював і наріжний принцип Версальського світового устрою. «Той, хто контролює Східну Європу, — повчав він, — той командує Хартлендом. Той, хто контролює Хартленд, той командує Світовим островом (тобто Євразією та Африкою). Той, хто контролює Світовий острів, той командує світом».
Хартлендом, тобто «серцевинною землею», сер Гелфорд уважав центральну частину Євразії, навколо якої, згідно з його поглядами, розташовувалися внутрішня (Європа—Африка—Індокитай) та зовнішні (Америка—Африка—Австралія/ Океанія) дуги.
Директор Лондонської школи економіки (1904—1908 рр.), член Палати громад парламенту Великої Британії (1909—1922 рр.), сер Гелфорд відіграв і вирішальну роль у справі ставлення альянтів щодо України. У 1919—1920 рр. він обіймав посаду Верховного комісара в підконтрольній Антанті частині України та британського радника-проконсула в штабі Денікіна, вважаючи «білий рух» єдиною проатлантистськи орієнтованою збройною та політичною силою в тогочасній Росії, яка здатна протистояти пронімецьки орієнтованим силам — передовсім більшовикам та їхнім сателітам, українським націонал-соціалістам.
Отже, з одного боку, Версальський договір мав на меті закріпити за Західною Європою статус берегової бази для таласократичних (морських) держав. З другого — створити низку т. зв. лімітрофних держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Румунія). Основне їх геополітичне завдання — не допустити створення континентального альянсу «телурократичних» (сухопутних) націй та держав, тобто слов’ян і німців, спрямованого проти Великої Британії та її спільників[554].
Існування самостійної, незалежної, а тим більше Соборної України ця схема ні в якому разі не передбачала і ні за яких умов передбачати не могла.
Ще раз: ні за яких обставин. Ні за яких умов.
Політичні практики переможців
Як це часто-густо трапляється в житті, найкращі теоретичні концепції розбиваються об сувору практику життя.
Політичні лідери країн-переможниць у питанні повоєнного європейського устрою дотримувалися позицій якщо не антагоністичних, то цілком протилежних. Причини — різниця в географічному положенні, фактичний внесок у перемогу над ворогом, історичні традиції тощо.
Франція. Прем’єр-міністр Жорж Клемансо та маршал Фердинанд Фош мали за головну мету створення такої системи європейського порядку, яка унеможливлювала би нову німецьку агресію проти Франції. Рішення вбачали в тому, щоби створити на сході континенту державне утворення, яке, перебуваючи в сфері впливу союзників, могло б за необхідності утворити другий антинімецький фронт. Виконати таку роль об’єктивно могла би лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої мала би бути Україна.
Але більшовицький переворот, державний розпад Росії, громадянська війна на її теренах спонукали до інших рішень. «Щойно звільнені народи Південної Європи були готові перегризти один одному горлянку в гонитві за кращими шматками спадку померлих імперій, — пояснював прем’єр-міністр Великої Британії Девід Ллойд Джордж. — Поляки та українці напали на Галичину... В прикордонних областях, де проживало змішане населення, гарчання було оглушливим. Конференція не могла продовжувати роботу внаслідок цього буйства».