Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Другий. Інше
8 лютого «директори» ухвалили «Закон про місцеві конгреси і ради трудового народу», скасували «Головну слідчу комісію при Директорії», міністерства військове та морське, на базі яких було утворено міністерство оборони, а також «командирували» Чехівського «представником Директорії в Чехію». Скоротили чисельний склад дипломатичних місій до Франції, США, Великої Британії, Італії. 13 лютого затвердили новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з «професором» Остапенком та призначили Наказним отаманом генерал-майора російської армії, кавалера 7 бойових орденів Олександра Грекова (Греківа).
20 лютого ухвалили «доповнити» Директорію представниками від Галичини і ввести «представників Галичини до правительства», хоча Петрушевич офіційно увійшов до її складу лише 12 березня. 25 лютого доручили урядові «в спішному порядку» підготувати три акти: про «межі території» УНР, про «погляд на союз народів» та про «прийняття на себе обов’язків по виплаті частин боргу бувшої Російської імперії», відсутність яких унеможливлювала діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у т. ч. на Паризькій мирній конференції.
9 квітня відправили у відставку уряд Остапенка (відповідну заяву члени кабінету подали ще 14 березня) і ухвалили новий склад уряду на чолі з Мартосом[552].
У принципі це всі діяння Директорії УНР як колективного органу, спрямовані на розвиток національної української державності за весь час її фактичного існування в такому складі.
Здобутки Директорії в царині зовнішньої політики
11 лютого відбулося засідання, яке зафіксувало крутий, на 180 градусів, розворот державного човна (або того, що можна було ним вважати). Учасники засідання — Петлюра (головуючий), Андрієвський, Макаренко та Швець заслухали звіт делегації в складі Остапенка, Грекова, Бачинського та Мазепи, яка приїхала з Одеси, де проводила переговори з командуванням союзницьких військ.
Ухвалили: «висловити свою згоду на прийняття в принципі тих умов, які були висунені з обох сторін і спільно обмірковані в тих радах». 12 лютого голова уряду зачитав листа капітана (!) Ланжерона, який у відповідь на цитовану ухвалу Директорії від 11 лютого зажадав звільнення з тюрми гетьманських міністрів та урядовців Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших (усього 17 осіб). Директорія від розуму великого звільнити ув’язнених категорично відмовилася. Підставу вигадали таку: мовляв, ця вимога була «беззаконною» — можна подумати, що їх запроторили до буцегарні законно!
17 лютого «колективний голова держави» «вислали» до Одеси «уповноважених представників від Директорії» — міністра закордонних справ Мацієвича та його заступника Бачинського «з правом передати військовому командуванню декларацію Директорії Української Народної Республіки, заключати і підписувати умови, згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії Української Народної Республіки». 5 березня «прийняли до відома» текст відповіді уряду УНР командувачеві військ Антанти в Одесі (відповідного тексту, як завжди, ніхто до сьогодні в очі не бачив)[553].
Але це й не важливо — з 100-річної ретроспективи цілком ясно видно, що точку зору як Антанти в цілому, так і Франції, зокрема і в першу чергу, діячі УНР до уваги просто не брали. Мабуть, за браком зацікавлення.
Марення українських націоналістів проти реалій геополітики
Франція, яка за результатами війни виразно домінувала на європейських теренах, прагнула реалізувати здобуту в Першій світовій стратегічну перевагу.
У Парижі, так само як і в Лондоні і у Вашингтоні, добре пам’ятали, хто в критичні для долі Антанти дні уклав мирову угоду з їхніми смертельними на той час ворогами.
Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, хто в листопаді 1917 р. сприяв державному розвалу Росії — одного з трьох фундаторів Антанти.
Ще не встигли забути, що, проголосивши державну самостійність, УНР негайно підписала мирову угоду в Бресті, що дозволило Німеччині зосередитись на військових операціях лише на Західному фронті.