Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
ЗОУНР: від формальної демократії до фактичної диктатури
Головне питання, яке постало перед проводом ЗОУНР, формулювалося гранично просто: чи капітулювати перед Польщею і перейти на територію Румунії, чи ж податися на землі, що досі лишилися під владою Директорії?
9 червня Президія Виділу УНРади та Держсекретаріат ухвалили «надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу». «Заломані духовно держсекретарі, — констатував безпосередній свідок, — одного дня вирішили скласти свої повноваження» Петрушевичеві, якому «сподобався такий жест і він дуже радо погодився» на таке призначення. Він перебрав владу того самого дня «в дуже разюче неформальний спосіб»[536]. Ступінь «неформальности» у викладі Мазепи звучить так: Петрушевича було проголошено Диктатором «лише самим Петрушевичем... Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення».
Офіціоз наддніпрянського уряду «Вісті Української Народної Республіки» взагалі трактував цю подію як «державний переворот в Галичині». За словами Мазепи, Петрушевич при цьому «казав, що не вірить у справу відновлення державности на Наддніпрянській Україні, тому хоче мати вільну руку перед “великими державами” Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини»[537].
Незрозуміло тільки, кого при цьому хотів надурити новопосталий Диктатор — себе чи своїх поплічників? Адже країни Антанти цілком ясно висловилися на підтримку державної незалежності Польщі і ніколи не розглядали можливості надати державну незалежність невід’ємній частині польської території — Східній Галичині.
Негайно після «обрання», а насправді — негайно після чергового державного перевороту, в критичний для подальшої долі новопроголошеної держави момент, Петрушевич не знайшов нічого кращого, як... податися до Відня. Привід — «офіційно повідомити про утворення Західно-Української Народної Республіки всім державним урядам та ув’язати контакт зі світом, зокрема з антантськими державами». Повернувся він після фактичної втечі «лише за два місяці»[538].
Реальну владу тими днями в тому, що називалося ЗОУНР, реалізовували так звані уповноважені Диктатора ЗОУНР, які керувалися виключно його вказівками. Ними були Голубович (держсекретар внутрішніх справ), Степан Витвицький (держсекретар закордонних справ), генерал Віктор Курманович (держсекретар військових справ), Іван Мирон (держсекретар шляхів)[539].
Фактичний на той час глава Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича. Формально він мав рацію: Основний закон ЗУНР не передбачав такої посади[540].
За деякими даними, 9 червня Петрушевич навіть формально вийшов зі складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗОУНР. При цьому сама Директорія нібито не визнавала такого статусу Петрушевича, виходячи саме з вищезазначених формально-правових міркувань. «Щоправда, — стверджує дослідник, — щодо Є. Петрушевича ніхто спеціального рішення не ухвалював, однак і Директорія, і уряд, і він сам вважали, що його вихід із складу Директорії стався 9 червня»[541].
4 липня Головний отаман зробив крок у відповідь — оголосив про створення спеціального міністерства у справах ЗОУНР[542]. Це викликало гнівне обурення галичан. Невдовзі більшовицький наступ примусив Петлюру дати «задній хід» — піти на формальне примирення з Петрушевичем: представників Диктатора запросили до складу Ради міністрів УНР.