Таємниця Кутузовського проспекту

— Що хочеш? — спитав Степанов. — Давай замовимо пельмені і копчену курку, це в них фірмове… Пельмені, як в «Іртиші»… Пригадуєш?

— Це в підвалі, навпроти Мінфлоту? Де тепер «Дитячий світ»?

— Ага… Ти ж там з нами виступав… Пам’ятаєш, як Левон Кочарян відшмагав п’яного Волоху?

— Також помер…

— Мені сказали… Міни рвуться поряд… Смерть однолітків уже не дивує нас… Жах смерті друзів став нормою…

— Горілку тут подають?

Степанов похмуро всміхнувся:

— За валюту. Спасибі, хоч хліб ще за карбованці продають… А горілку випросимо… У директора Федорова, вони тут з Генераловим добрі… До речі, ніколи ми хабара не переможемо… Ідеалістом був Ленін… Вважав, що цю генетичну виразку можна виправити законом, судом чи — більше того — розстрілом… Ясак триста років несли, потім триста років хортенятами платили, при Леонідові Іллічу брильянти були в ціні, а тепер хто на що здатен… Вічне у нас це… Лише російський інтелігент ніколи нікому не давав, тому й страждав завжди… А втім, Некрасов шефу таємної поліції Дубельту засаджував — примудрився у вінт програвати, за це цензорський штамп на Чернишевського одержав, де таке можливе, от вона, наша особливість, у цьому — безперечно — ми надзвичайно особливі…

— А ти Федорову якого хабара даєш, що він тобі горілку за карбованці відпускає?

— Дружбу я йому даю, Славо… Дружбу й захоплення…

…Федоров немовби відчув, що говорять про нього, виріс як з-під землі, весь ніби вібруючий (такий напружений внутрішньо), сміхотливо запитав, коли у місті почнуть стріляти; «тобто як це не почнуть?! Смішиш, пане! Ми без цього не можемо»; діловито розказав два анекдоти, один страшніший за другий, бо це ж не анекдоти, а зойк душі; горілку подати, підморгнувши усмішливо, голосно відмовився; прислав графин з «соком»; справжнісінька «лимонна».

— Чудовий бізнесмен, — мовив Степанов. — Почав на пустому місці, за кілька років вийшов у лідери, партзборів з колективом не проводить, а дисципліна — як в армії… А втім, це не так, бо про неї там почали забувати… До речі, тобі прізвище Панюшкін нічого не говорить?

— Чув, але толком не знаю…

— Дивовижна доля цієї людини… В двадцять першому, після введення непу, перейшов в опозицію: «Ленін зраджує соціалізм, кооператори — акули капіталізму, їм місце у концтаборі, а не в столиці»… Його й попереджали, й умовляли добром — нізащо: «Вимагаю надзвичайного з’їзду!» Справа закінчилася тим, що Дзержинський вкинув його на Луб’янку. Врятував Сталін — послав на низовку в провінцію, сховав до пори… Повернув у тридцятих, провів через випробування — кажуть, доручив Панюшкіну разом з керуючим справами ЦК Крупіним знищити Миколу Івановича Єжова… А в того — за півроку перед стратою — радянські люди мали вчитися «сталінським методам роботи»… Після цього Панюшкін став послом у Китаї і США, а потім очолив відділ ЦК, який формував наш закордонний корпус, усіх тих, хто кібернетику вважав підступами космополітів, а генетику — разом з усякими там бугі-вугі, Пікассами, Хемінгуеями і Ремарками — сіоністською змовою. І став на Русі найвидатнішим письменником Бубеннов разом з Павленком та Суровим… Але ж Бунін тоді ще був живий… Та й Платонов вулиці підмітав — не в Парижі, а тут, на батьківщині, в Москві…