Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Продавець! — покликав хтось із покупців.
— Зараз, — невдоволено відгукнулась Оля. — Подзвони о другій. Мені здається, я не бачила тебе цілу вічність. І ти наче змарнів за ці дні.
— Олю!.. — наші погляди зустрілись, я помітив в її очах сполохану ніжність і невимовний біль, аж мені не повірилось, що недавно вона тільки холодно мені кивнула.
— Ах, Арсене, як я тебе люблю, — шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, сховалася за спини покупців.
Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке забуття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признатися їй у всьому? Може, колись і розповім.
З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, боячись розхлюпати, розгубити почуття, якими сповнювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що дивилися на неї, перемовлялись, і в тому різноголоссірозрізняв її оксамитний голос, вбирав його і громадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і прошепотіла:
— Іди, Арсенчику, йди. О другій…
Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я поніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кінотеатр.
Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тонким шовком плаття, що майже не приховувало його знадливих опуклостей. Вона довірливо линула До мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу… Заради якихось даху і паркану, що нічого не важили в житті, моє щастя віддалилось. Навіщо я піддався на материне вмовляння? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедбаний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.
Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.
— Здоров, Арсене! — Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску. — Ох і пече… А ти куди зранку?
— Від Кедровського.
Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, мабуть, намагався оцінити мій стан.
Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.
Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулицями й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.
Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурюючись, його обличчя було сіре від пилу, а зморшки розбігалися від очей тоненькими світлими промінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного виклику, а попереду ще повний робочий день.
— Як справи, Арсене?
— Учора був у Вінниці, в Куртія.
— В якого Куртія?
— У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.
— Як ти його розшукав? — жваво запитав Сергій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зиркнув на мене червоними від неспання очима.
— Мати сказала.
— Ну-ну і що? — не терпілося йому.
— Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.
— Та-ак, — слідчий замислено покусував нижню губу. — Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді ходили?
— Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.
— З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.
— Авжеж, — стенув я плечима.
— Хм!.. — він якось мляво посміхнувся. — А чому не з вінницького вокзалу?
Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які підказували саме таке рішення.
— Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — сказав я прописну істину.
Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зосереджуючись.
— Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?
— Нічого. Кедровський радить не братись, мовляв, дарма згаю час. І мати теж.
— Матір я розумію… Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить, — заспокоїв мене. — Справді, батько міг дістатися сюди поїздом або попутним транспортом.
— Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.
— Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею. — Ех, впасти б зараз на ліжко…