Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Деякі дослідники вважають, що антам належали й колочинські пам’ятки, розташовані в лівобережній частині верхів’я Дніпра, оскільки їх витоки, як і витоки пеньківської культури, сягають київських старожитностей[118]. Однак це питання до кінця не з’ясоване. Колочинська культура, яка включає в себе й балтський компонент, могла належати ще якомусь четвертому об’єднанню. Останнє, будучи віддаленим від центру готського союзу племен, не потрапило на сторінки «Гетики» й залишилось без найменування.

Йордан, Прокопій Кесарійський, а також інші візантійські автори визначають приблизно регіони, де жили слов’янські племена склавинів та антів у VI ст. н. е. «... На північ, починаючи від місця зародження ріки Вістули, на безмежних просторах розташувалось багатолюдне плем’я венедів. Хоч їх найменування тепер змінюються відповідно до різних родів та місцевостей, все ж переважно вони називаються склавинами та антами... Склавини живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ — до Вістули... Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин»[119]. За даними Маврикія, ці племена займали суміжні регіони: «Місцевості, зайняті склавинами та антами, розташовані вздовж рік, і вони так співвідносяться між собою, що між ними немає такої великої відстані, щоб про неї варто було згадувати. Племена склавинів та антів подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, своєю любов’ю до волі. Їх ніяким чином не можна схилити до рабства»[120]. Якщо кордони розташування склавинів та антів, окреслені Дніпром та Дністром, не викликають сумнівів, і зараз на основі археологічних даних їх можна лише уточнити, то географія міста Новієнтуна та Мурманського озера залишається дискусійною. Їх пошуки Проводяться вже багато років, вони не закінчені й нині. Подібні назви місцевостей відомі в Паннонії та дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа Склавії Йордана знаходилась у Середньому Подунав’ї[121]. В цьому його переконують такі рядки із «Гетики» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське Озеро. Вона тягнеться до рік Тіри і Данастра (обидві назви стосуються р. Дністра) і Вагосоли (судячи за порядком переліку рік — Південний Буг), а також великого того Данапра»[122]. Однак можливості прив’язок давніх втрачених географічних назв до сучасних надто відносні. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов’янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебували ті чи інші слов’янські племена в часи Йордана вважати їхньою первісною територією. Ці відомості треба перевіряти даними археології та інших наук. Слов’янські пам’ятки на Середньому Дунаї з’являються лише в VI ст. н. е., тобто в часи великого розселення слов’ян. Усі раніші старожитності Середньо-Дунайського регіону археологам не вдається зв’язати із слов’янами. Про те, що слов’яни в VI ст. н. е. займали землі на північ від Середнього Подунав’я, свідчать дані, наведені Прокопієм Кесарійським у відомій його праці «Війна з готами», написаній у 50-х рр. VI ст.: «Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселились в країнах Іллірії, останні не захотіли ніде переходити ріку Істр, а влаштувались на самому краю заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони перш за все пройшли через усі слов’янські племена, а потім через велику пустинну область і досягли країни так званих варнів»[123]. Таким чином, згідно з відомостями Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Подунав’ям і Прибалтикою, де жили варни у VI ст. н. е., була зайнята вже раніше слов’янами, очевидно, склавинами.