Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Глава 1

Писемні джерела про слов’ян V—VII ст.

Друга половина І тис. н. е. в історії слов’ян посідає особливе місце. Це період формування на території Східної та Центральної Європи великих слов’янських об’єднань, які в подальшому своєму розвитку зумовлюють виникнення слов’янських державних утворень. Ще однією важливою віхою цього періоду є велике розселення слов’ян, яке стало одним з основних чинників, що формували етнокультурну карту ранньосередньовічної Європи. Із малопомітних розрізнених племен, які після Тацита та Птолемея на деякий час випадають із поля зору античних авторів, слов’яни перетворюються на могутню воєнно-політичну силу. Вже наприкінці V ст. вони заселяють межиріччя Дністра і Дунаю, стають серйозною загрозою для кордонів Візантійської імперії. Тепер вони потрапляють у коло народів, які беруть активну участь у доленосних подіях Європейського континенту і, починаючи з VI ст., стають об’єктом вивчення освічених візантійців. Кількість писемних свідчень про слов’ян помітно зростає, вони стають більш повними і конкретними, розширюється їх географія. Виходячи з інтересів імперії, візантійські автори цікавляться питаннями внутрішньої організації та суспільно-політичної структури слов’янського суспільства, постановки військової справи, взаємовідносин з імперією та іншими народами (як її союзниками, так і противниками), фіксують переселенські процеси слов’ян, що були складовою частиною великого переселення народів.

Серед авторів VI ст. найбільш широко характеризують слов’ян готський історик Йордан у своїй праці «Гетика», написаній у середині VI ст., та візантійський автор Прокопій з Кесарії в роботі «Війна з готами», що з’явилась приблизно в той же час, що й «Гетика».

Описуючи племена Центральної і Східної Європи, з якими готам довелося вступати у взаємини на шляху свого переходу з Нижнього Повіслення в Північне Причорномор’я, Йордан значне місце відводить їхнім стосункам з венедами. Останні рішуче виступили проти готів і протягом III—IV ст. вступали з ними у відкриті воєнні сутички. Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх (готський король. — В. Б.) направив військо проти венедів. Останні, хоч і достойні презирства, через слабкість зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку дати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венеди, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме на початку переліку племен,— походять від одного коріння і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів. Хоч зараз через наші гріхи вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялись владі Германаріха»[113]. Оскільки венеди згадуються римськими авторами І—II ст. н. е., то процитований текст Йордана зв’язує венедський період в історії слов’ян з ранньосередньовічним, коли вони вже виступають під іменем антів та склавинів і пов’язуються на території України з двома чітко вираженими археологічними культурами V—VII ст. В літературі ведеться дискусія з приводу того, чи анти та склавини — це пізніші племінні утворення, що виникли в результаті поділу венедів на дві частини з новими найменуваннями, чи ця згадка Йордана припускає тричленний поділ слов’ян, що виникає в надрах венедського союзу. Ми схильні підтримати іншу думку, обґрунтовану В. П. Петровим і Я. Пастернаком[114]. Вона узгоджується з новими археологічними джерелами, які, як це буде показано нижче, уже в першій половині І тис. н. е. відображають декілька племінних груп слов’янського населення на території України: зубрицькі і пізньозарубинецькі пам’ятки І — початку III ст. н. е., київська та частина черняхівської культури III — початку V ст. Цей поділ у більш завершеній формі зберігається і в VI ст., коли візантійські джерела фіксують, крім венедів, ще два слов’янські племінні об’єднання — склавинів та антів. На території України вони представлені пам’ятками празької та пеньківської культур VI—VII ст. На території Середньої і Північної Польщі в VI ст. викристалізовується із більш ранніх пшеворських старожитностей ще одна окрема дзедзіцька група слов’янських пам’яток, яка, очевидно, відображає дальший розвиток західної частини слов’янського населення, що зберігає свою стару назву венедів. Подібної думки дотримується німецький дослідник К.-В. Штруве. Він упевнений, що вперше вжитий Йорданом термін «слов’яни» (в латинізованій формі «sklavus») стосується тієї частини слов’янського населення, що входила в більш раннє слов’янське племінне об’єднання, яке до його тричленного поділу відоме під загальною назвою венедів. «Із тексту Йордана,— пише К.-В. Штруве,— можна ясно зрозуміти, що назва «венети» розумілася в першій половині VI ст. як узагальнена назва слов’янських племінних союзів»[115]. Отже, склавини та анти — це нові слов’янські племінні утворення, що відокремились від венедського союзу племен. Можливо, те слов’янське населення, яке зберегло свою стару назву венедів, у VI ст. набуває назви «відіваріїв», згаданих Йорданом. Г. Лябуда вважає це плем’я венедським, інтерпретуючи його назву як венді-варії[116]. Спираючись на Йордана, який описує війну готського князя Вінітарія з антами, очоленими князем Божем, у другій половині IV ст.[117], можна припустити, що процес поділу на венедів, антів та склавинів почався не в V ст., а значно раніше, принаймні з IV ст. н. е. В VI—VII ст. цей поділ вже був завершений, що підтверджується й археологічними джерелами. Більше того, археологічні дослідження останніх десятиліть показали, що пеньківські пам’ятки, які пов’язуються з антським об’єднанням, та празькі, пов’язані із склавинами, виникають як дві окремі археологічні культури вже в середині V ст. Тобто антське та склавинське угруповання вже в V ст. чітко розрізняються за характером матеріальної культури, що пояснюється різними витоками кожної із них, про що буде сказано нижче.