Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Найбільш важливою для розв’язання проблеми слов’янського етногенезу є зарубинецька культура, що виникла на межі III—II ст. до н. е. у Середньому і Верхньому Подніпров’ї та Прип’ятському Поліссі. В попередній час ця територія була зайнята культурами лісостепових скіфів-землеробів і підгірцівсько-милоградською, а на Волині поморсько-підкльошовою. Остання як один з компонентів складає підоснову пшеворської культури Повіслення. Порівняльне вивчення зарубинецької культури і більш ранніх старожитностей показало, що на ранніх етапах її розвитку в ній присутні елементи усіх вищезгаданих культур. У наступному періоді (І—II ст. н. е.) простежуються дві лінії її розвитку: західні елементи досить виразно проявляються на пам’ятках зубрицької культури, що склалася головним чином на основі пшеворських і зарубинецьких старожитностей, східні у поєднанні із західними — у пізньозарубинецьких пам’ятках Подніпров’я.

Ареал пізньозарубинецьких і зубрицьких пам’яток досить широкий. На півночі, у лісовій смузі, він обмежений територією поширення балтських культур (культура штрихованої кераміки, дніпро-двинська, верхньоокська), на заході, у верхів’ях Вісли,— пшеворською, на півдні його межа майже збігається з північним кордоном степової смуги, де поширені пізньоскіфські і сарматські старожитності; східна ж межа проходить по верхів’ях Сіверського Дінця.

У другій половині II ст. помітні тенденції уніфікації культурних груп на цій території і формування єдиного етносу. Однак цей процес був припинений наприкінці II — на початку III ст. появою на території України гото-гепідських груп населення, що значною мірою ускладнило дальший розвиток процесу культурогенезу в межиріччі Дніпра і Вісли. Готи не тільки завойовують землі слов’янських венедів на Волині, але й підкоряють пізніх скіфів і сарматів у степовій частині України, доходять до районів, заселених дако-гетами у межиріччі Дністра і Дунаю. На усій цій величезній території виникає нове культурне і соціально-економічне утворення — черняхівська культура, яка включила в себе всі перелічені групи. Її культурно-економічна єдність базувалась на воєнно-політичному союзі, очоленому готськими вождями, що робили безперервні наскоки на дунайські провінції Римської імперії. Однак за цією єдністю на території прикордоння Лісу і Лісостепу чітко простежуються елементи, які вказують на типологічний зв’язок черняхівських пам’яток цього регіону з попередніми старожитностями зубрицької та пізньозарубинецької груп.

У Середньому і Верхньому Подніпров’ї сформувалася синхронна черняхівській київська культура. На відміну від черняхівської, що мала багатоетнічну основу і являла собою більшою мірою соціально-економічну і політичну, ніж етнічну спільноту, київська культура була спадкоємицею пізньозарубинецьких старожитностей Подніпров’я. Інші компоненти — пшеворський у Середньому Подніпров’ї та Лівобережжі і балтський на Верхньому Дніпрі — в ній дуже незначні. Завдяки своєму географічному положенню київська культура залишилась за межами провінційно-римських впливів, що позитивно позначилось на збереженні її самобутності.