Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба
- Автор: Коллектив авторов
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Год: Інститут археології НАН України
- ISBN: 966-02-1396-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба». Краткое содержание книги:
Для істориків, археологів, усіх, хто цікавиться історією України.
Склавини, назва яких у дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов’янські племена в V—VI ст., уже вийшли за південні межі венедських земель. Їх візантійські автори знають не лише на північ від Карпат, але й на Дунаї. На північному Прикарпатті писемні джерела їх пов’язують із Віслою та Дністром, де вони межували з антами, які займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії склавинів та антів вважав одним народом: «Колись,— пише Прокопій,— навіть ім’я у слов’ян та антів було одне і те ж»[128]. Північні і східні межі землі склавинів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів, а обмежувались загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавинів, Йордан вказує, що вони живуть у болотах і лісах. Маврикій Стратег характеризує побут антів таким чином, що він може відповідати ландшафтним характеристикам Полісся. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморського узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати дуже приблизною. Пам’ятки, які, безсумнівно, пов’язуються з антами, відкрито” в Середньому Подніпров’ї та лісостеповому Лівобережжі, середній частині Південного Бугу, Дністра, а також у Молдові, але вони невідомі на нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав’я VI ст. склавинів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта.
Оцінюючи в цілому дані Йордана та Прокопія про слов’ян, треба мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст. н. е., а тому повинні відображати становище слов’ян у дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття або в V ст. н. е. Ми хочемо лише підкреслити, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують склавинів та антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їхні набіги на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — на початку VII ст. слов’яни поступово осідають на правому березі Дунаю. Втім, в історичних джерелах цього часу неможливо знайти відповіді на питання про те, чи є межиріччя Дністра, верхньої Вісли та Дунаю прабатьківщиною слов’ян, чи вони були тут прийшлим населенням, коли і з яких районів вони сюди приходять, де знаходиться північний кордон зайнятих ними земель і т. ін. Таких відомостей не містять і більш ранні історичні джерела. Тому багато питань лишаються дискусійними і до кінця не вирішеними.
Глава 2
Археологічні джерела до вивчення слов’ян V—VII ст.
У вивченні стародавньої історії слов’ян на етапі їх етнічного самовизначення важливого значення набувають археологічні матеріали, які відкривають нові можливості в дослідженні історичного процесу. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру: поселення з їх топографічними та архітектурними особливостями, могильники і поховальні обряди, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, які характеризуються певними, лише їм властивими усталеними рисами, а головне, піддаються просторовим і хронологічним визначенням при зіставленні з історичними джерелами, дозволяє відтворити життєві реалії, які в інших джерелах представлені лише загально або уривчасто.
Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси і набувати нові, розширювати територію, входити компонентом у нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї спільноти, яку вона представляє. При цьому треба мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що пов’язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов’ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово заглиблюватись до її джерел.
Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть дати позитивні результати лише за наявності матеріалів усіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість будь-якої з них знижує можливості типологічних зіставлень і, як наслідок, призводить до помилкових висновків. До недавнього часу таким вразливим місцем у вивченні слов’янських старожитностей були слов’янські пам’ятки V—VII ст. н. е., дослідження яких почалися лише в 50-х рр. XX ст. Незадовільний стан вивчення цих пам’яток був основною причиною невдач, що спіткали археологів, які шукали пряму генетичну лінію розвитку від старожитностей першої половини І тис. н. е. і більш ранніх до пам’яток давньоруського періоду. Матеріальна культура слов’ян третьої чверті І тис. н. е. виявилася не такою, якою уявляли її археологи навіть в 50-х рр. XX ст.
128
Прокопий из Кессарии. Война с готами. — С. 297, 298.