Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Поселення типу Етулії невеликі "за розмірами, мають мало жител і багато господарських ям, як і пізньозарубинецькі, київські та верхньодністровські черняхівські селища. На відміну від поселень прибережної смуги Чорного моря, для яких характерні наземні житлові будівлі, часто кам’яні, етулійське населення жило в напівземлянках, близьких за своєю архітектурою до жител середнього і верхнього Дністра. Ще більш рідкісними для цього регіону є етулійські поховання. На відміну від місцевого скіфо-сарматського населення, яке ховало своїх покійників виключно трупопокладенням в склепах або ямах з підбоями, етулійці покійників спалювали, а їх рештки ховали в невеликих ямах.

Лише форми ліпного посуду часто близькі до місцевої скіфської кераміки. Разом з тим значна частина посуду має близькі аналогії на поселеннях Верхнього Подністров’я, а кришки-диски не відрізняються від цього типу керамічних виробів пізньозарубинецьких і київських поселень.

Таким чином, житлові й господарські споруди, поховальний обряд, значна частина посуду вказують на типологічні зв’язки носіїв пам’яток етулійського типу з населенням верхів’їв Дністра і Південного Бугу, а також більш північних районів. Носії етулійської групи пам’яток з’являються в пониззі Дністра і Дунаю унаслідок тих самих міграційних процесів, які відбувались на території Південно-Східної Європи в першій чверті І тис. н. е. і спричинилися до переходу певних груп слов’ян у Лівобережжя, про що йшлося вище. Вони хоч і створювали ситуацію певної нестабільності і розпаду уже сформованих культур (зарубинецької), але й призводили до взаємодії різні культурні компоненти напередодні виникнення нових культурних спільнот типу черняхівської і київської культур. Цілком припустимо, що етулійська група III—IV ст. н. е. — це уламок тих же слов’янських племен, які до свого відходу жили в межиріччі Дністра і Південного Бугу. Його витоки слід шукати в середовищі пізньозарубинецьких та зубрицьких пам’яток. Можна погодитись з О. В. Гудковою, що принаймні одним із поштовхів до відколу якоїсь групи слов’янського населення, могли бути готи. Саме вони наприкінці II — у ІІІ ст. н. е. вклинились на територію Волині, межиріччя Дніпра й Південного Бугу.

Цілком можливо, що ці процеси, які зрушили з місця різні групи місцевого населення, охопили і частину слов’ян-венедів — носіїв пізньозарубинецької і зубрицької груп.

Якщо про переселення груп дністровського населення у Дніпровське Лівобережжя, засвідченого там пам’ятками типу Рідного Краю й Боромлі II, писемні джерела не згадують, то поява венедів у межиріччі Нижнього Дністра і Дунаю, що залишили пам’ятки етулійської групи, не зосталась непоміченою. У Певтінгерових таблицях у Нижньому Подунав’ї, поряд з сарматами, гепідами, даками та іншими етнічними групами, зафіксовані й венеди. Про появу венедів на території, що контролювалась римлянами, може свідчити і такий відомий факт: римський імператор Волузіан (251—253) серед інших титулів мав титул венедського.